Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Семун й справдi пiдступив до нього, тихо, але грiзно сказав:

– Ти, мерзото, ти…

– Семуне! – почувся вiд печi застережливий голос Інгебйорг, вона зацитькувала найменше дитя, яке з переляку збиралося на плач.

Спершу затихло дитинча, а тодi й Семун вмовк, лише пiднiс свого доволi маленького, як на кремезну постать, кулака Аслаковi до носа i, ледь стримуючись, щоб не вдарити, обпiк наймита поглядом. І знову заходив ту-ди й сюди, час до часу кидаючи на Аслака оком. Хлопець сидiв блiдий мов полотно, та все ж посмiювався тiею половиною обличчя, що була обернена до Турбйорна; iнший бiк, обернений до Семуна, нiби зацiпенiв.

– Господи, дай нам терпiння! – озвався вiн за хвильку, миттю наставивши лiктя, як для захисту.

Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка пiд Аслаком задвигтiла, i рикнув на весь голос:

– Не смiй згадувати iм’я Господне надаремно, ти, лайдаку!

Інгебйорг з немовлям пiдвелася, перехопила руку чоловiка. Вiн не глянув на неi, однак руку опустив. Жiнка знову сiла, а Семун заходив по хатi.

Нiхто й словом не озивався.

Минуло ще трохи часу, i Аслак знову завiвся:

– Ага, для Всевишнього у Гранлiенi роботи – непочатий край!

– Семуне, Семуне! – зашепотiла Інгебйорг.

Але чоловiк ii вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в оборонi, iншою вчепився за комiр, пiдняв у повiтрi й так гримнув ним у зачиненi дверi, аж трiски посипалися, i Аслак вилетiв у сiни. І Інгебйорг, i Турбйорн, i всi дiти здiйняли галас, благаючи батька не чiпати Аслака.

Такий гармидер стояв, хоч з хати втiкай. Семун кинувся услiд, навiть дверей добре не зачинив за собою, а вiдкинувши уламки набiк, знову схопив наймита, винiс його з сiней на подвiр’я i з розмаху гепнув ним додолу. Помiтивши, що там, де впав Аслак, забагато снiгу, аби той мiг потовкти собi боки, Семун став йому колiном на груди й заiхав кулаком в обличчя, а тодi втрете пiдняв хлопця у повiтря, вiдволiк на тверде, як вовк волочить роздертого пса, i, притиснувши колiном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скiнчилося, якби до чоловiка не кинулася жiнка з немовлям на руках.

– Схаменися, чоловiче! Не наклич бiди до хати! – скрикнула вона.

Інгебйорг сидiла в хатi, Турбйорн одягався, батько знову мiряв кроками долiвку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтiла, що вода вихлюпувалася з горнятка на пiдлогу. Аслак не показувався, Інгебйорг поривалася вийти за ним, глянути, що там дiеться.