Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Сюньове Сульбакен. Весiльний марш

Бйорнстьерне Бйорнсон

Істини

Бйорнстьерне Бйорнсон (1832–1910) – норвезький письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1903 р., автор тексту норвезького нацiонального гiмну. Його повiсть з життя селян «Сюньове Сульбакен» (1857) знаменувала початок нового етапу розвитку не тiльки норвезькоi лiтератури, а й усього суспiльства. Це зворушлива розповiдь про норвезьких Ромео та Джульетту, якi долають усi перешкоди i залишаються разом. Життю селян присвячена i повiсть «Весiльний марш» (1873), в якiй письменник змальовуе норвезьких селян як людей, надiлених творчим даром, надзвичайно чуйних i щирих.

Бйорнстьерне Бйорнсон

Сюньове Сульбакен

Весiльний марш

Повiстi

Сюньове Сульбакен

Роздiл перший

Посеред розлогих долин Норвегii височiють пагорби, якi вiд ранку до вечора зусiбiч осявае своiм промiнням сонце. Люди, що мешкають ближче до пiднiжжя гiр i рiдше бачать сонце, називають такi пагорби Сульбакен – Сонячне узвишшя.

Дiвчинка, про яку тут пiде мова, мешкала саме на такому узвишшi, i хутiр теж називався Сульбакен. Снiг залягав там пiзно восени, а танув найранiше – напровеснi.

Господарi хутора були гаугiанцями[* - Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.], iх прозивали «читцями», бо вони читали Бiблiю запопадливiше, нiж iншi. Чоловiк називався Гутторм, а дружина – Карен. Їхнiй син-первiсток помер, тож вони три роки й ногою не ступали на схiдну половину церкви, де хрестили дiтей.

Згодом у них народилася донечка, яку вони хотiли наректи на пам’ять про сина Сюверта схожим iменем, тож доню охрестили Сюньов, бiльш спiвзвучного iменi не знайшлося. Але мати називала дiвчинку Сюньове, бо, доки та була малою, додавала завжди до iменi «моя» – «Сюньове моя», iй здавалося, так легше вимовляти. Як дiвчинка вже пiдросла, усi кликали ii, як мати, – Сюньове. Навколишнi мешканцi мали одностайну думку, що, скiльки сягае людська пам’ять, не було ще в iхнiй парохii такого милого дiвчати, як Сюньове iз Сульбакена.

Ще зовсiм крихiткою батьки брали ii щонедiлi з собою до церкви, хоч дiвчинка ще й не розумiла нiчого з проповiдi, iй здавалося, нiби священик водно лае Бента-Острожника, який завжди сидiв пiд самою казальницею. Але батько наполягав на тому, щоб дiвчинка ходила з ними, мовляв, хай звикае.

Мати також погоджувалася з ним, додаючи: «Невiдомо, як за нею наглянуть удома, доки ми в церквi».