Пригоди Тома Сойєра

Том оббiг навколо квiтки, а тодi спинився за крок вiд неi i, приставивши руку до очей, почав видивлятися в кiнець вулицi, так нiби побачив там щось дуже цiкаве. Потiм пiдняв з землi соломинку, примостив собi на нiс i, вiдхилившись назад, спробував балансувати нею. Вигинаючись то в той, то в той бiк, вiн пiдступав усе ближче до квiтки, аж поки накрив ii босою ногою i захопив гнучкими пальцями, а тодi поскакав геть на однiй нозi й зник за рогом. Але тiльки на хвилину, потрiбну для того, щоб сховати квiтку пiд курткою, ближче до серця, – чи, може, до шлунка, бо Том був не вельми обiзнаний в анатомii, та й не доскiпувався до таких деталей.

Потiм вiн повернувся до паркана й крутився там аж до смерку, «виставляючись» так само, як i перед тим. І хоча дiвчинка бiльш не з’являлася, вiн тiшив себе надiею, що вона може стояти десь за вiкном i бачити тi вияви його уваги. Нарештi вiн знехотя поплентав додому, i голова його аж туманiла вiд солодких мрiй.

За вечерею Том був такий збуджений, що тiтка Поллi лише мовчки дивувалась: яка це муха вкусила дитину? Вiн дiстав доброi прочуханки за те, що кидався грудками в Сiда, та це на нього начебто анiтрохи не вплинуло.

Пiсля того вiн спробував потягти грудку цукру пiд самим тiтчиним носом i дiстав за це по руках. Але тiльки й сказав:

– Тiтонько, а коли Сiд тягае цукор, ви його не б’ете.

– Бо Сiд нiколи не допiкае людинi так, як ти. А ще, якби я не стежила за тобою, ти перетягав би весь цукор.

Невдовзi вона вийшла до кухнi, i Сiд, радий, що йому все сходить з рук, миттю схопив цукорницю – та ще й з такою зловтiхою, що Томовi несила було терпiти.

Але цукорниця вислизнула в Сiда з руки, впала й розбилася. Том був у захватi. В такому захватi, що навiть здержав язика й промовчав. Нi, вiн не промовить нi слова, навiть коли повернеться тiтка; вiн сидiтиме тихцем, аж поки вона спитае, хто скоiв шкоду, – а тодi вiн уже скаже, i ото буде розкiш подивитися, як дiстане по заслузi цей мазунчик!.. Тома аж розпирало вiд утiхи, i вiн насилу стримався, коли тiтка повернулася з кухнi й стала над розбитою цукорницею, вергаючи очима блискавицi поверх окулярiв. «Ну, зараз почнеться!» – подумав Том. А в наступну мить сам простягся на пiдлозi! Караюча рука звелася над ним знову, i вiн заволав:

– Спинiться, за вiщо ж ви мене? Їi ж розбив Сiд!

Тiтка Поллi вражено завмерла, i Том чекав, що його пожалiють i втiшать. Та, коли до тiтки вернулася мова, вона тiльки й сказала:

– Ет! Напевне, тобi недарма перепало.