Пригоди Тома Сойєра

Якось вiн прочитав напам’ять – i то нi разу не збившись – три тисячi вiршiв. Але таке напруження розумових здiбностей виявилося надмiрним, i вiдтодi вiн став наче несповна розуму, – то було неабияке нещастя для школи, бо ранiше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тiльки старшим учням вистачало терпiння зберiгати своi квитки й мiсяцями нидiти над книжкою, щоб одержати Бiблiю, i тому вручення цiеi нагороди було рiдкiсною i визначною подiею.

Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях iнших спалахували честолюбнi прагнення, хоч iх вистачало тижнiв на два, не бiльш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самоi тiеi нагороди, але пов’язаних з нею слави та почестей вiн, безперечно, давно вже жадав усiм своiм еством.

У належний час за кафедру став директор школи i, заклавши вказiвним пальцем потрiбну сторiнку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недiльноi школи виголошуе перед учнями свою звичайну невеличку промову, молитовник у руцi потрiбен йому так само, як ноти спiваковi, що виходить на сцену спiвати соло; хоч навiщо вони потрiбнi, лишаеться незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдникiв нiколи не заглядае нi в молитовник, нi в ноти.

Директор був миршавий чоловiчок рокiв тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борiдкою i коротко пiдстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комiрцi, верхнiй край якого мало не впирався йому пiд вуха, а гострi рiжки стримiли спереду бiля самих кутикiв рота, – то був наче паркан, що змушував його дивитися тiльки просто себе, а коли треба було поглянути вбiк, вiн мусив повертатися всiм тiлом; пiдборiддя директорове лежало на краватцi, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту i мала торочки на кiнцях; а носаки його черевикiв згiдно з модою тих часiв хвацько загиналися вгору, мов полози санок, – такого шику тодiшнi модники досягали цiною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стiни й упершись у неi ногами.

Мiстер Уолтерс був дуже поважний на вигляд i дуже щирий та доброчесний душею; вiн так побожно шанував святi речi й мiсця i так суворо вiдмежовував iх вiд усього свiтського, що, сам того не усвiдомлюючи, промовляв у недiльнiй школi з такими модуляцiями в голосi, з якими нiколи не говорив у буднi.

Свою промову вiн почав такими словами:

– А тепер, дiти, я хочу, щоб усi ви сiли рiвненько й тихенько i якусь часинку уважно послухали мене. От-от, саме так.