Пригоди Тома Сойєра

Тома вивели на пiдвищення, де сидiли суддя та iншi обранцi, i про велику подiю оголосили з кафедри. То була найбiльш приголомшлива новина за останне десятилiття, i вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу пiднiсся до рiвня суддi, i тепер уся школа iла очима два чуда замiсть одного. Хлопцiв точили заздрощi, але найдужче каралися тi, хто надто пiзно зрозумiв, що вони самi допомогли цьому неправедному злетовi, промiнявши своi квитки на тi багатства, якi Том надбав, дозволяючи iншим бiлити замiсть нього паркан.

Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвiтовi, цьому пiдступному змiевi-спокуснику.

Вручаючи Томовi нагороду, директор виказав усю красномовнiсть, на яку мiг здобутися за таких обставин; але його словам бракувало справжнього запалу: бiдолаха нутром чув, що тут щось не те i до правди краще не докопуватись; було просто неймовiрно, щоб цей хлопчисько накопичив двi тисячi снопiв бiблiйноi мудростi, коли всiм вiдомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.

Емi Лоренс i пишалася, й радiла, й старалася, щоб Том мiг побачити це на ii обличчi, але вiн не дивився на неi. Вона здивувалася, потiм трохи занепокоiлась; потiм у неi виникла невиразна пiдозра – й одразу ж зникла, та невдовзi з’явилася знову; дiвчинка стала придивлятись, i один скрадливий погляд пiдказав iй розгадку – i тодi серце ii розбилося, вiд ревнощiв та гнiву на очi навернулися сльози, i вона зненавидiла весь свiт. А найдужче – Тома (так iй здавалося).

Тома вiдрекомендували суддi, але хлопець не мiг нi ворухнути язиком, нi звести дух, а серце його дрiбно тiпалося: почасти з побожного трепету перед величчю цього чоловiка, та головне – тому що вiн був ii батьком.

Якби там було темно, Том залюбки впав би перед ним на колiна.

Суддя погладив хлопця по головi, назвав розумником i спитав, як його звуть. Том затнувся, хапнув ротом повiтря й нарештi мовив:

– Том.

– Та нi, мабуть, не Том, а…

– Томас.

– Отож-бо. Я так i подумав, що твое iм’я трохи довше.

Дуже добре. Але ж ти маеш iще й прiзвище, то, може, скажеш i його?

– Скажи пановi суддi свое прiзвище, Томасе, – втрутився мiстер Уолтерс. – І шануйся, не забувай казати «сер».

– Томас Сойер… сер.

– Отак! Зовсiм добре. Молодець. Гарний хлопчик. Двi тисячi вiршiв – це таки багато, дуже й дуже багато. Та ти нiколи не пошкодуеш, що доклав стiльки працi, аби вивчити iх, бо знання – це найдорожче, що е на свiтi, воно робить людину великою i доброю.