Пригоди Тома Сойєра

Незабаром у проходi з’явився чийсь пудель, знуджений i розiмлiлий вiд лiтньоi спеки й тишi; йому набридло сидiти без дiла, i вiн жадав перемiни. Побачивши жука, пес одразу пожвавiшав i закрутив хвостом. Вiн оглянув свою здобич, обiйшов навколо, понюхав з безпечноi вiддалi, знов обiйшов навколо; потiм посмiлiшав, пiдступив ближче i обнюхав жука; вишкiрив зуби й спробував куснути, але схибив; тодi спробував ще раз i ще; ця розвага йому сподобалась, вiн лiг на живiт, поклав переднi лапи обабiч жука й провадив свою гру.

Та зрештою це йому набридло, i вiн став необачний i неуважливий. Голова його хилилася, опускаючись чимраз нижче, аж поки вiн торкнувся жука мордою – i той вчепився в неi. З пронизливим скавулiнням пудель шарпнув головою, i жук, вiдлетiвши крокiв на два, знов упав на спину. Глядачi, що сидiли бiля проходу, трусилися вiд стримуваного смiху, дехто з жiнок затулив обличчя вiялами чи хусточками, а Том аж умлiвав вiд щастя.

У пса був дурнуватий вигляд, та й, певне, почував вiн себе дурнем, але душу його сповнювало обурення й жадоба помсти. Отож вiн пiдступив до жука й знову почав обережно нападати: крутився довкола й наскакував з усiх бокiв, шкрiб переднiми лапами за якийсь дюйм вiд комахи, клацав зубами i так крутив головою, що аж вуха хляпали. Але незабаром жук йому знов набрид; пес поганявся був за мухою, та це його не розважило; потiм подався за мурашем, майже соваючи носом по пiдлозi, i теж скоро вiдстав; тодi вiн позiхнув, хекнув i, зовсiм забувши про жука, всiвся просто на нього.

Дике, сповнене болю скавучання розляглося по церквi, i пудель стрiмголов помчав проходом; усе так само виючи, вiн крутнувся перед вiвтарем i шугнув у другий прохiд; умить опинився бiля дверей, а там знову крутнувся й гайнув назад до вiвтаря; чим швидше вiн гасав, тим пронизливiше скавулiв i скоро перетворився на якусь волохату комету, що кружляла по своiй орбiтi iз швидкiстю свiтлового променя.

Нарештi знавiснiлий вiд болю страдник метнувся вбiк i скочив на колiна своему господаревi; той пожбурив його за вiкно, i розпачливе скавучання почало швидко вiддалятися, а невдовзi й зовсiм затихло.

На той час уже всi, хто був у церквi, сидiли з розпашiлими обличчями, задихаючись вiд стримуваного смiху, а проповiдь неначе застигла на мертвiй точцi.