Пригоди Тома Сойєра

Вiн перевiв подих, тодi набрав у груди повiтря i так застогнав кiлька разiв пiдряд, що й мертвий прокинувся б.

А Сiд хропiв собi далi.

Тома взяла злiсть. Вiн покликав: «Сiде, Сiде!» – i поторсав його. Це дало бажанi наслiдки, i Том знову застогнав. Сiд позiхнув, потягся, хропнув востанне i, спершись на лiкоть, втупив очi в Тома. Том i далi стогнав. Сiд гукнув його:

– Томе! Чуеш, Томе!..

Вiдповiдi не було.

– Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? – Сiд труснув брата за плечi, з тривогою вдивляючись у його обличчя.

Том простогнав:

– Ой, не треба, Сiде. Не шарпай мене!..

– Та що ж iз тобою таке, Томе? Я пiду покличу тiтоньку.

– Нi-нi… не треба… Може, воно й так минеться. Не клич нiкого.

– Та як же не клич!.. Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах! І давно тебе отак?..

– Кiлька годин… Ой Сiде, не вовтузься, ти мене доконаеш!..

– Томе, чому ж ти не збудив мене ранiше?.. Ой Томе, не стогни! В мене мороз поза шкiрою йде вiд твого стогону. То що ж воно в тебе таке, га, Томе?

– Я все тобi прощаю, Сiде.

– Ой Томе, ти ж iще не помираеш, правда? Не треба, Томе, не помирай!.. Може, тобi…

– Я всiм прощаю, Сiде. (Стогiн.) Так i скажи iм, Сiде. А ще, Сiде, вiзьмеш мою раму вiд кватирки та однооке кошеня й вiддаси тiй новiй дiвчинцi, що недавно сюди приiхала. І скажеш iй…

Та Сiд уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том i справдi страждав – так розпалилась його уява, – тому й стогiн його звучав цiлком природно.

Сiд стрiмголов збiг сходами вниз i закричав:

– Ой тiтонько Поллi, йдiть мерщiй! Том помирае!

– Помирае?

– Еге ж! Швидше йдiть, не барiться!

– Дурницi! Не вiрю!

Та все ж вона пiдтюпцем подалася нагору, а за нею слiдом – Сiд i Мерi. Обличчя тiтчине зблiдло, губи тремтiли. Пiдбiгши до лiжка, вона засапано мовила:

– Ну, Томе! Що з тобою, Томе?

– Ой тiтонько, я…

– Що таке, Томе?.. Що тобi сталося, дитино?!

– Ой тiтонько, в мене на пальцi гангрена!

Стара впала на стiлець i спершу засмiялася, потiм заплакала, а тодi посмiялась i поплакала водночас.

– Ну й утнув же ти менi штуку, Томе!.. А тепер покинь своi вигадки, i щоб я такого бiльше не чула!

Стогiн затих, i бiль у пальцi зник сам собою. Том почував себе досить нiяково i сказав:

– Тiтонько Поллi, я ж таки думав, що це гангрена, i менi справдi так болiло, що я й про свiй зуб забув.