Пригоди Тома Сойєра

Додому вiн повернувся, тiльки-тiльки щоб до вечерi встигнути допомогти чорношкiрому хлопчинi Джiмовi напиляти на завтра дров i нащепити скiпок – чи принаймнi встигнути розповiсти йому про своi походеньки, поки Джiм сам зробив зо двi третини всiеi тiеi роботи. А от Сiд, Томiв молодший (чи, власне, зведений) брат, на той час уже закiнчив свое дiло (вiн збирав скiпки): то був слухняний хлопчик, який не любив пустощiв i нiкому не завдавав клопоту.

Поки Том вечеряв, при кожнiй зручнiй нагодi тягаючи з цукорницi грудочки цукру, тiтка Поллi дiймала його пiдступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподiваючись загнати хлопця на слизьке й вивiдати в нього правду.

Як i багато хто з простодушних людей, вона тiшила себе марнославною думкою, нiби мае неабиякий хист до таемноi дипломатii, i вважала своi наiвнi хитрощi за чудеса винахiдливостi й пiдступностi.

– Томе, – спитала вона, – сьогоднi в школi було душно?

– Так, тiтонько.

– Страшенно душно, правда ж?

– Так, тiтонько.

– І тобi, Томе, не захотiлося пiти скупатись?

Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха.

Вiн пильно глянув у тiтчине обличчя, але нiчого особливого не добачив i тому вiдповiв:

– Та нi, тiтонько, не дуже.

Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:

– Ну що ж, тобi, я бачу, й тепер не дуже жарко. – А сама тайкома тiшилася тим, як спритно й непомiтно зумiла перевiрити, чи суха в хлопця сорочка.

Але Том уже збагнув, звiдки вiтер дме, i випередив ii наступний хiд.

– Дехто з нас поливав собi на голову з помпи.

У мене й досi волосся вогке, ось бачите?

Тiтка Поллi з досадою подумала, що не скористалася з цього очевидного доказу й дала обвести себе круг пальця. Тодi в неi сяйнула нова думка.

– Але ж, Томе, щоб полити собi на голову з помпи, не треба було розпорювати комiр сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!

З обличчя в Тома збiгла тiнь тривоги. Вiн розстебнув куртку. Комiр сорочки був мiцно зашитий.

– Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай.

Я ж таки була певна, що ти не пiшов до школи й купався в рiчцi. Та я не гнiваюсь на тебе, Томе. Хоч вiри тобi, як то кажуть, уже й немае, але часом ти буваеш кращий, нiж здаешся. Принаймнi сьогоднi.

Вона й засмутилася тим, що проникливiсть зрадила ii, i водночас була рада, що Том бодай цього разу повiвся як годиться.

Аж раптом обiзвався Сiд:

– Чогось менi здаеться, нiби ви зашили йому комiр бiлою ниткою, а тут чорна.

– Та певне ж бiлою!.. Томе!..