Пригоди Тома Сойєра

– Ти ж казав, що даси менi, то чого ж не даеш?

– Хай мене чорти вiзьмуть, як не дам за два центи! Хлопець дiстав з кишенi два великi мiдяки й, глузливо посмiхаючись, простяг iх Томовi. Той ударив його по руцi, i монети полетiли на землю. А за мить i обидва хлопцi покотилися по пилюцi, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одiж, щипали й дряпали один одному носи – i вкривали себе порохом i славою. Невдовзi картина набула чiткiших обрисiв, i крiзь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцевi й молотить його кулаками.

– Здавайся! – зажадав вiн.

Хлопець лиш дужче запручався, силкуючись звiльнитися. Вiн плакав вiд образи й безсилоi лютi.

– Здавайся! – І Том знову замолотив кулаками.

Нарештi чужак видушив iз себе: «Здаюся», – i Том пустив його зi словами:

– Оце тобi буде наука. Іншим разом краще дивися, з ким заводишся.

Хлопець подався геть, обтрушуючи з себе пилюку, хлипаючи й шморгаючи носом. Час вiд часу вiн озирався й, крутячи головою, погрожував поквитатися з Томом, «хай тiльки його ще десь здибае».

Том вiдповiдав на це зневажливим смiхом, а тодi, сповнений радiсного пiднесення, рушив додому; та тiльки-но вiн повернувся спиною до чужинця, як той схопив каменюку й пожбурив йому мiж лопатки, а сам кинувся тiкати, вистрибуючи, мов антилопа. Том гнався за негiдником до самого дому й так довiдався, де той живе. Деякий час вiн стовбичив бiля хвiртки, викликаючи ворога надвiр, але хлопчисько тiльки робив з-за вiкна гримаси i виклику не прийняв. Потiм з’явилася його матуся, обiзвала Тома грубим, лихим, зiпсутим хлопчиськом i звелiла йому забиратися геть. І вiн пiшов геть, але сказав, що той поганець йому «ще попадеться».

Додому Том повернувся дуже пiзно i, обережно залазячи крiзь вiкно, наразився на засiдку: на нього чатувала сама тiтка, i, коли вона побачила, на що схожий його одяг, ii рiшучiсть обернути хлопцевi суботнiй вiдпочинок на пiдневiльну працю стала тверда, як криця.

Роздiл II

Настав суботнiй ранок, i все навколо засяяло лiтнiми барвами й свiжiстю, забуяло життям.

У кожному серцi бринiла музика, а коли серце було молоде – пiсня лилася з уст. Кожне обличчя променiло радiстю, i кожен перехожий ступав пружно й молодо.

Пишно цвiла бiла акацiя i сповнювала повiтря своiми пахощами. Кардiфська гора, що пiдносилася на околицi мiстечка, була вкрита рясною зеленню i здаля видавалася справжньою землею обiтованою, де панували краса, мир i спокiй.