Стоїк

Розумiеш, Ейлiн, – приязно продовжував вiн, – пiсля всiх цих iсторiй у Чикаго менi тепер лишаеться одне з двох: або припинити всяку дiяльнiсть в цiй краiнi i вiдiйти вiд справ, що менi, правду кажучи, зовсiм не до вподоби, або спробувати зайнятися чимось iншим й десь подалi звiдси. І менi зовсiм не хочеться зотлiти заживо.

– Тобi? Зотлiти заживо? – вигукнула Ейлiн, дивлячись на нього жвавiше. – Це тобi не загрожуе! По-моему, ти будь-якого мерця на ноги пiднiмеш!

Ковпервуд посмiхнувся.

– Ну, так чи не так, – продовжував вiн, – все, про що я поки що чув i що могло б мене зацiкавити, це будiвництво метрополiтену в Парижi, та це мене не надто вабить, – а також…

Тут вiн замовк i задумався.

А Ейлiн уважно дивилася на нього, намагаючись здогадатися, чи говорить вiн правду.

– …i щось подiбне в Лондонi. Отож я думаю туди поiхати, аби на мiсцi побачити, як у них там iдуть справи з пiдземкою.

Не встиг вiн закiнчити, як Ейлiн, сама не знаючи чому, – чи тут телепатiя або гiпноз, – раптом пожвавiшала й просяяла, немов вiдчувши щось цiкаве для себе.

– Справдi! – сказала вона. – Звучить дуже привабливо. Але якщо ти дiйсно хочеш зайнятися новою справою, сподiваюся, цього разу ти постараешся заздалегiдь убезпечити себе вiд усiляких неприемностей i скандалiв. Бо, за що б ти не взявся, ти наче сам iх для себе створюеш, чи то сам iх заводиш, чи то вони виникають самi собою.

– Так, – продовжував Ковпервуд, не зважаючи на ii останнi слова, – отож, думаю, якщо менi не трапиться нiчого бiльш привабливого, я, мабуть, спробую щось зробити в Лондонi.

Щоправда, я чув, англiйцi не дуже доброзичливi до всяких американських пiдприемств. Якщо це справдi так, то менi навряд чи вдасться там зачепитися, особливо пiсля цiеi халепи в Чикаго.

– Ну! Чикаго! – вигукнула Ейлiн, уже готова встати на захист Ковпервуда. – Чи варто звертати на це увагу! Будь-яка людина, що мае краплю здорового глузду, знае, що цi чиказькi дiлки – просто зграя шакалiв.

По-моему, Лондон – чудове мiсце, аби почати нову справу. Тiльки слiд про все домовитися заздалегiдь, щоб не було потiм клопоту з концесiею, як у Чикаго. Менi завжди здавалося, Френку, – продовжувала Ейлiн, зважившись на вiдвертiсть (не сподiваючись на подяку, а просто тому що довгi роки життя з ним давали iй на це право), – що ти надто зневажаеш думки iнших людей. Хто б вони не були, для тебе вони просто не iснують! У цьому i е причина всiх цих зiткнень.