Пригоди Гекльберрі Фінна

Раз Том послав одного нашого хлопця бiгати по всьому мiстечку iз запаленим дрючком, що його вiн називав «сигналом», – то був умовний знак для всiеi ватаги зiбратися докупи, – а потiм оголосив нам, що дiстав вiд своiх вивiдувачiв секретнi вiдомостi, буцiмто завтра велика валка iспанських крамарiв та багатих арабiв мае отаборитися бiля нашоi печери; валка та складаеться з двох слонiв, шести сотень верблюдiв i понад тисячi в’ючних мулiв, навантажених дiамантами; а охороняють iх лише чотириста солдатiв; отже, ми маемо iх вистежити i вибити всiх до ноги та захопити здобич.

Вiн звелiв нам нагострити шаблi, зарядити рушницi та бути напоготовi. Вiн навiть на вiзок, навантажений рiпою, не мiг учинити нападу абияк: шаблi мали бути неодмiнно нагостренi, рушницi зарядженi, а на якого бiса? Хiба ж iх нагостриш? Адже ж то були звичайнiсiнькi дрючки та мiтлища. Хоч як iх гостри, а дiла однаково не буде! Через те менi якось не вiрилося, що ми зможемо впоратися з такою силою iспанцiв та арабiв, а проте дуже кортiло глянути на верблюдiв та слонiв; тому наступного дня, в суботу, я завчасу прибув на мiсце й засiв там разом з товаришами. І тiльки-но варта подала нам сигнал, ми вискочили з гущавини й скотилися з гори донизу. Але ми не знайшли там нi iспанцiв, анi арабiв, не було там нi верблюдiв, анi слонiв. То були просто собi учнi недiльноi школи, якi вийшли на прогулянку, та й то сама малеча – перший клас. Ми на них накинулися i порозганяли дiтлахiв по цiлiй долинi; але нiякiсiнькоi здобичi нам не перепало, крiм пундикiв та варення; та ще Бен Роджерс пiдiбрав ганчiр’яну ляльку, а Джо Гарпер – молитовника та якусь повчальну книжку; а потiм за нами погналася вчителька, тож ми все те покидали й накивали п’ятами. Не бачив я нiяких дiамантiв i так i сказав Тому Сойеровi. А вiн, проте, почав мене запевняти, що iх була там сила-силенна, тих дiамантiв; i араби, каже, там були, i слони, i багато всякоi всячини.

Я й кажу:

– Чом же ми нiчого того не бачили?

А вiн менi:

– Коли б ти не був такий невiглас та прочитав би книжку, що зветься «Дон Кiхот», то не питав би про це.

Вся справа в чаклунствi, каже. Там були сотнi солдатiв, каже, i слони, i скарби незлiченнi, i ще всякого добра багато-багато; та тiльки проти нас постали чаклуни, каже, i, на злiсть нам, обернули все те в дитячу недiльну школу.

Тодi я кажу йому:

– Гаразд, коли так – нам треба напасти на отих чаклунiв.

Але Том Сойер сказав, що я йолоп.

– Еге, – каже вiн.