Пригоди Гекльберрі Фінна

Раптом вiн трохи пiдвiвся, сперся на лiкоть, прислухався, схилив голову набiк та й каже тихенько:

– Туп-туп-туп… Це мерцi… Туп-туп-туп… Прийшли по мене… тiльки я з ними не пiду… О, вони вже тут! Не руште мене… Не руште! Геть руки – вони холоднi! Пустiть… Ох, облиште мене, сердешного!

Потiм вiн порачкував по хатинi, та все благае мерцiв, щоб вони його не чiпали; а тодi загорнувся в ковдру, залiз пiд стiл й усе благае, а нарештi як заплаче! Навiть крiзь ковдру було чути.

Але за хвилину вiн викотився з-пiд столу, зiрвався на ноги, мов навiжений, побачив мене i ну за мною ганятися.

Вiн бiгав за мною по всiй хатинi зi складаним ножем, узивав мене Ангелом Смертi, кричав, що вб’е мене i тодi я вже бiльше не прийду по нього. Я благав його отямитись, казав, що це ж я, Гек; а вiн тiльки страшно реготався та все лаявся, репетував i з прокльонами бiгав за мною. Повертаючись, щоб викрутитися вiд батька й проскочити пiд його простягненою рукою, я мало не наткнувся на нiж; вiн ухопив мене ззаду за куртку, i я вже думав, що менi капець, але пощастило вискочити з куртки – тим i врятувався. Скоро вiн зовсiм розкис, сiв долi, притулившися спиною до дверей, i сказав, що вiдпочине яку хвилинку, а потiм зарiже мене. Пiдклавши ножа пiд себе, вiн додав, що поспить спочатку, набереться сили, а тодi, мовляв, подивиться, чия вiзьме.

Вiн i справдi скоро задрiмав. Тодi я взяв стiльця з продушеним сидiнням, тихесенько вилiз на нього, щоб не було чути, i зняв зi стiни рушницю. Я засунув у неi шомпол, щоб перевiрити, чи вона заряджена, потiм поклав рушницю на барилко з рiпою, нацiлився в батька i за барилком став дожидатися, коли вiн прокинеться.

Ох, як же повiльно та нудно минав той час!

Роздiл VII

– Уставай! Що це ти собi надумав?

Я розплющив очi й оглянувся довкола – все намагався зрозумiти, де я. Сонце вже зiйшло – виходить, я таки довго спав. Надi мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Вiн спитав:

– Що це ти надумав з рушницею?

Я збагнув: вiн анiчогiсiнько не пам’ятае з того, що витворяв уночi, й вiдповiв:

– Хтось добивався до нас у дверi, треба ж було чимось оборонятися.

– А чом же ти мене не збудив?

– Та я пробував, але нiчого не вийшло; не змiг вас розштовхати.

– Ну гаразд! Нiчого тут стовбичити без дiла та теревенi розводити! Бiжи-но краще на рiчку та оглянь гачки, чи не впiймалася, бува, яка рибинка на снiданок. Я за хвилину повернуся.

Вiн одiмкнув дверi, i я побiг до рiчки.