Пригоди Гекльберрі Фінна

Стало так темно, що надворi все здавалося синьо-чорним i дуже гарним; а дощ шкварив такий рясний, що дерева поблизу бовванiли мов крiзь павутиння; а часом як набiжить вихор, то гне дерева аж до землi та вивертае листя свiтлим нижнiм боком догори; а потiм знiмаеться таке вiтрище, що дерева починають махати вiтами, як несамовитi; а коли все навколо стае темно-сине, аж чорне, раптом – блись! – i яскраве свiтло розганяе темряву, i видно на сотню крокiв далi, видно, як гнуться верховiття дерев; а за мить знову все поринае в темряву, розлягаеться страхiтливий удар грому, а тодi розкочуеться по небу, все нижче й нижче, здаеться, що то порожнi бочки скачуть униз по сходах, – так бувае, коли сходи довгi, а бочки добре пiдскакують, знаете?

– Ну й краса, Джiме! – сказав я.

 – Кращого мiсця, як тут, я й не шукав би. А дай-но менi ще шматок риби та гарячого кукурудзяного коржа.

– От бачиш! А де ти був би, коли б не Джiм? Сидiв би отам унизу в лiсi, без обiду, та ще й змок би до рубця.

Отаке-то, синку! Кури наперед знають, коли воно на дощ заноситься, i лiсовi птахи тее знають.

Днiв десять чи дванадцять вода в рiчцi все прибувала та й прибувала i вже геть-чисто затопила береги. У низинах острiв залило на три, а то й на чотири фути, а також i iллiнойський берег. З цього боку острова рiчка була тепер кiлька миль завширшки, але з мiссурiйського боку лишалася така ж, як i ранiше, – пiвмилi, через те що мiссурiйський берег спускався до рiчки дуже круто, мов стрiмчастий мур.

Удень ми плавали човном по всьому острову. Приемна прохолода в лiсовiй гущавинi стояла навiть тодi, коли сонце нещадно пекло. Ми петляли туди-сюди помiж деревами, а подекуди винограднi лози позчiплювалися так густо, що доводилося повертати назад i шукати iншоi дороги. Ну, а на кожному поваленому деревi сидiли кролики, гадюки та iншi тварини; а як острiв день чи два постояв пiд водою, вони так зголоднiли, що зробилися зовсiм смирнi, хоч пiд’iжджай та бери iх просто голою рукою, як маеш охоту; та тiльки не гадюк i не черепах – вони тут же плигали у воду.

На горi, де була наша печера, iх аж кишiло. Ми змогли б тримати в себе скiльки хочеш рiзних звiряток.

Однiеi ночi трапилося нам витягти з води невеличкий шматок плоту з хороших соснових дощок. Був вiн футiв дванадцять завширшки й десь певно п’ятнадцять-шiстнадцять футiв завдовжки, над водою здiймався вiн дюймiв на шiсть чи сiм i мав мiцний, рiвний помiст.