Пригоди Гекльберрі Фінна

Потiм ми поставили в себе на плотi коротку жердину з розсохою, щоб вiшати на неi старий лiхтар, бо мусили щоразу засвiчувати того лiхтаря, тiльки-но з’являвся згори пароплав, що мiг на нас наскочити; а для пароплавiв, якi йшли проти води, треба було засвiчувати лiхтаря хiба тiльки тодi, коли потрапиш на тi мiсця, що iх називають порогами, – вода в рiчцi стояла ще досить високо, i багато обмiлин були пiд водою, тож пароплави, що йшли рiчкою вгору, не завжди трималися фарватеру, а шукали, де течiя була менша.

Цiеi другоi ночi ми пливли годин сiм, а то й вiсiм, за течiею, що ринула зi швидкiстю чотири милi на годину. Ми ловили рибу, балакали i вряди-годи пiрнали у воду й плавали, щоб сон прогнати. Як же хороше було мандрувати отак за водою широкою тихою рiчкою: лежиш собi горiлиць, милуешся на зорi; не хотiлося навiть голосно розмовляти, та й смiялися ми не часто, хiба що тихесенько хихотiли. Погода взагалi була ясна та тиха, ну й нiчого такого не траплялося – нi тiеi ночi, нi другоi, анi третьоi.

Щоночi пропливали ми повз мiста; деякi з них стояли на темних пагорках, i видно було тiльки смугу вогнiв – жодного будинку не помiтиш. П’ятоi ночi ми проминули Сент-Луiс, над ним миготiла цiла заграва. В нашому Сент-Пiтерсберзi люди казали, буцiмто в Сент-Луiсi живе двадцять, ба навiть тридцять тисяч чоловiк, але я не вiрив, поки сам не побачив сили-силенноi вогнiв, що свiтилися о другiй годинi тiеi тихоi ночi.

Щовечора, близько десятоi години, я вилазив бiля якого-небудь села на берег i купував центiв на десять-п’ятнадцять борошна, копченоi поребрини та ще сяких-таких харчiв; а часом, було, прихоплю й курку, якiй не сидиться на сiдалi. Батько завжди казав: «Трапиться курка – бери, коли тобi самому не потрiбна, то, певно, комусь згодиться, а добре дiло нiколи марно не пропаде». Я ще не бачив, щоб та курка не згодилася самому батьковi, але така вже в нього була примовка.

Рано-ранесенько крався я на баштани й кукурудзянi поля i позичав там кавуна, або диню, або гарбуза, або качани молодоi кукурудзи, або ще щось такого. Батько завжди казав, що в позичках немае нiчого лихого, якщо збираешся колись той борг сплатити; а вдова, навпаки, запевняла, що позичка – та сама крадiжка, тiльки iнакше названа, i жодна порядна людина нiколи того не зробить.