Замок

Уявлення весь час змiшуються, десь так: мое становище в цьому свiтi жахливе, тут, у Шпiндлермюле, я самотнiй, та ще й на безлюднiй дорозi, де в темрявi на снiгу раз у раз послизаешся, та й дорога ця безглузда, не веде до жодноi земноi мети (до мосту? Чому саме туди? До того ж я до нього й не дiйшов), та й у мiстечку я покинутий (розраховувати на особисту людську допомогу вiд лiкаря я не можу, бо не заслужив ii, у мене з ним взаемини тiльки гонорарнi), нездатний нi з ким познайомитися, нездатний терпiти знайомство, будь-яке веселе товариство викликае в мене безмежний подив (щоправда, тут, у готелi, веселяться не дуже, я не хочу заходити так далеко й стверджувати, нiбито винен у цьому я, скажiмо, як «людина з надто великою тiнню», але тiнь моя в цьому свiтi справдi-таки надто велика, i я знову й знову дивуюся, коли бачу, з якою впертiстю дехто, одначе, «попри все», бажае жити навiть у цiй тiнi, саме в нiй; але тут усе ж таки додаеться ще дещо, i про це треба поговорити), й навiть батьки та матерi зi своiми дiтьми – до того ж я такий покинутий не тiльки тут, а взагалi, зокрема й у Празi, на моiй «батькiвщинi», й покинули мене не люди, це було б не найгiрше, я мiг би, поки живу, бiгти вслiд за ними, а я сам покинув себе у взаеминах з людьми, мене покинула снага пiдтримувати взаемини з людьми, менi до вподоби тi, хто любить, але я сам не можу любити, я надто далекий вiд усiх, я вигнанець.

(…)Якби все було тiльки так, як може здатися на заснiженiй дорозi, тодi це було б жахливо. Тодi я загинув би, i це треба сприймати не як загрозу, а як негайну страту. Але я перебуваю десь-iнде, i тiльки притягальна сила людського свiту така величезна, що здатна примусити вмить про все забути. Але й притягальна сила мого свiту теж величезна, i тi, що мене люблять, люблять мене тому, що я «покинутий», i хоч, може, й не в розумiннi вайсiвського вакууму, а тому, що вiдчувають: у щасливi часи в iншiй сферi я дiстаю свободу рухатись, якоi тут цiлком позбавлений». Це вiдчуття чужинця, вiдкинутого i самотнього, – головне вiдчуття всього роману, який Кафка почав писати вiдразу пiсля повернення з курорту.].

Потiм вiн вирушив шукати мiсце для ночiвлi. У заiздi ще не спали, i хоча в господаря, розгубленого несподiваним пiзнiм вiзитом, не виявилося для гостя вiльноi кiмнати, вiн запропонував К. нiчлiг на солом’янiй пiдстилцi в загальному залi. К. погодився.