Замок

– Добре, – сказав один.

Але другий утрутився:

– Ти кажеш «добре», хоча знаеш, що це неможливо.

– Тихо, – сказав К. – Ви, здаеться, починаете вiдрiзнятися один вiд одного.

Але перший також сказав:

– Вiн мае рацiю, без дозволу жоден чужинець не мае права зайти в Замок.

– А де потрiбно взяти дозвiл?

– Не знаю, можливо, в каштеляна.

– Тож ми зателефонуемо туди, берiться за роботу i негайно телефонуйте каштеляновi!

Вони пiшли до апарату i попросили з’еднати, – обое просто зi шкiри лiзли, щоб показати, як стараються догодити, – потiм запитали, чи можна iм разом iз К.

завтра вiдвiдати Замок. «Нi» у слухавцi було таким гучним, що долетiло навiть до вух К. Але вiдповiдь була ще бiльш вичерпною i звучала так: «Нi завтра, нi в будь-який iнший день».

– Я сам подзвоню, – сказав К. i встав.

Досi у залi майже не звертали уваги на К. i його помiчникiв, якщо не рахувати сутички з селянином, але пiсля цiеi фрази до них повернулися всi голови. Присутнi пiднялися разом iз К., i попри намагання господаря затримати iх, вишикувалися пiвколом бiля телефону.

Серед них переважала думка, що К. не отримае жодноi вiдповiдi. К. довелося попросити iх затихнути, iхньоi думки вiн узагалi не питав.

Звук зуммера у слухавцi був дивним, К. нiколи ранiше не чув нiчого подiбного. Це було схоже на гудiння багатьох дитячих голосiв, чи навiть не гудiння, а спiв, що долинае звiдкись iздалеку, дуже здалеку, так нiби з цього звуку в якийсь неможливий спосiб формуеться один високий, але сильний голос, i так сильно б’е у вухо, наче намагаеться проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись iще глибше.

К. слухав, навiть не намагаючись зателефонувати. Сперся лiвим лiктем на телефонний апарат i слухав.

Невiдомо, як довго вiн так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зi словами, що до нього прийшов вiстовий.

– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавцi, бо там раптом озвалися. Вiдбулася наступна розмова:

– Освальд слухае вас, iз ким я розмовляю? – запитав суворий зверхнiй голос.

К. почув у ньому невеличкий мовний дефект, який намагалися приховати цiею пiдкресленою суворiстю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловiк на тому кiнцi дроту мiг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здаеться, перекрив собi досить важливий шлях. Нерiшучiсть К. посилила нетерплячiсть його спiврозмовника.