Процес (збірник)

Чи не правда, надзвичайно мало для митця, що жив у катастрофiчну епоху «свiтових воен i пролетарських революцiй», та ще й налаштованого на песимiстичну хвилю. Бiльше того, в цьому дивовижному кафкiанському свiтi мов би взагалi немае примусу. Йозефа К. заарештовано й тут же вiдпущено на волю, проти нього провадиться процес, але йому не забороняеться виконувати свою роботу в банку, навiть на допити його викликають по недiлях, щоб не заважати службi. Нiби то процес, так би мовити, «факультативний».

І дивовижний цей кафкiанський свiт насамперед тим, що в ньому всi невiльники, хоча, як уже мовилося, нiхто нiкого не приневолюе. В усякому разi, вiдкрито: Йозеф К., здаеться, мiг би процес iгнорувати, але поступово все так складаеться, що «думка про процес вже не полишала його». Тут присутня ота невiдступна логiка абсурду, з тенет якоi не виплутатися. Тут усiм погано: Йозеф К. в банку мае кабiнет куди зручнiший, нiж його слiдчий, але Йозеф К. перебувае пiд слiдством; звинувачуваним нiчим дихати у канцелярiях на горищi, а в судовцiв, навпаки, голова паморочиться вiд свiжого повiтря.

Пiсля Другоi свiтовоi вiйни, коли фашизм був ще кривавою раною, а сталiнiзм – живою реальнiстю, багато хто зiставляв нового лiтературного кумира – Кафку – з фашизмом або зi сталiнiзмом. у розумiннi pro («за»), як нiмецький лiтературознавець Г. Андерс, але ще частiше в розумiннi ?оntra («проти»). Останнi ближчi до правди, але доконче ii всю не охоплюють.

Кажу це не в докiр Кафцi. Навпаки: фашизм згинув, згинув i бiльшовизм, а явище, котре провiстив Кафка, не просто живе, а й ознак занепаду не виявляе – лише повсякчас змiнюе обличчя. Адже притаманне воно й новiй нашiй цивiлiзацii в цiлому, становить ii унiверсальну прикмету, тому що до певноi мiри е байдужим до специфiки суспiльних систем. От тiльки не знаю, як назвати цю описану Кафкою модель. Бiльше за iншi пiдiйшло б слово «тоталiтаризм», якщо тiльки взяти його в значеннi розширювальному.

Кафка глибоко заглянув у природу зiткнень мiж iндивiдом i такою, «тоталiтарною», владою, а вiдтак i осягнув iхню новiтню особливiсть. Бiльш того, йому вiдкрилося, що алогiзм закладено у фундамент будь-якоi влади, що вiн у тому чи iншому виглядi притаманний усiм суспiльним системам. Вiдчуження особистостi – iх неминучий побiчний продукт, який вона, однак, «утилiзуе», з успiхом використовуючи як iнструмент насильства.