Процес (збірник)

узяв собi звичай щовечора пiсля роботи, – коли була змога, бо вiн часто засиджувавсь у банку аж до дев'ятоi години, – ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потiм вiн подавався до пиварнi, де здебiльшого iз старшими за себе чоловiками сидiв за столом завсiдникiв звичайно до одинадцятоi години. Часом, проте, К. вiдступав вiд такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цiнуючи роботящiсть, чеснiсть та сумлiннiсть свого службовця, запрошував його на автомобiльну прогулянку або на вечерю до своеi замiськоi вiлли.

Крiм того, раз на тиждень К. вибирався до дiвчини на ймення Ельза, що цiлу нiч аж до пiзнього ранку працювала подавальницею в корчмi, а вдень приймала вiдвiдувачiв тiльки в лiжку.

Проте цього вечора, – а за напруженою роботою i багатьма шанобливими та дружнiми привiтаннями з днем народження час проминув дуже швидко, – К. захотiлось одразу пiти додому. Коли пiд час роботи траплялися невеличкi перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що вiн до пуття й не знав, що саме непокоiть його, нiби вранiшнi подii спричинили великий розгардiяш в усiй квартирi фрау Грубах i тому потрiбно всюди вiдновити лад.

Коли знову запануе лад, зникнуть усi слiди тих подiй i все знову пiде по-давньому. Зокрема отих трьох службовцiв йому навiть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банкiвського персоналу, К. не помiтив у них жодноi змiни. Вiн не раз поодинцi, а то й гуртом закликав iх до свого кабiнету, i то тiльки на те, аби придивитися до них; щоразу вiн вiдпускав iх задоволений.

Коли о пiв на десяту вечора К. пiдiйшов до свого будинку, на порозi вiн побачив парубка, що стояв, широко розставивши ноги, й попахкував люлькою.

– Хто ви? – одразу запитав К., зблизька придивляючись до хлопця, бо в напiвсутiнi за дверима важко було щось добачити.

– Ласкавий пане, я син домовласника, – вiдповiв хлопець, виймаючи люльку з рота й вiдступаючи вбiк.

– Син домовласника? – перепитав К., нетерпляче вдаривши цiпком по долiвцi.

– Може, ласкавому пановi щось треба? Може, гукнути батька?

– Нi-нi, – заперечив К.

, i голос у нього був такий, неначе хлопець скоiв щось лихе, а вiн тепер вибачав йому. – Все гаразд, – проказав К. i пiшов собi далi, але, перше нiж братися сходами вгору, ще раз озирнувся.

К. мiг пiти просто до своеi кiмнати, але йому хотiлось поговорити з фрау Грубах, i вiн одразу тихенько постукав у ii дверi. Господиня сидiла за столом i плела панчоху, на столi виднiла ще цiла купка старих панчiх. К.