Пекло на землі

Якась благородна штабiстка, вилазячи на бричку, виявила радiсть.

– Я очень рада, Колечка[3 - Микола.], что проедемся. Засiделiсь больно в етом грязном местечке.

– Воно, щоправда, мало приемности iхати назад, – байдужо вiдповiдае Колечка, пiдпомагаючи панi вилiзти на бричку.

– Не всьо лi равно?! Лiш би прокататься. Свежая атмосфера, новие впечатленiя.

– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мiй Гарковець i зняв крiс.

– Чекай. Притримай злiсть. Цим справi не поможеш.

– І така погань по наших штабах водиться?! Тут серце краеться з досади, кожну п’ядь землi лишаеш, наче себе частину, а iй любо проiхатись, однаково – куди б не iхати.

А по колiнах би ти iздила, кацапське стерво. Убити суку, щоб не наносила зарази. А штабiст теж вояка, що гниль таку погану возить…

– Не суши, хлопче, даремно серця. Хiба в нас мало е старшин, що, крiм «частiна, курень, утрiмання», бiльш нiчого украiнського знати не хочуть! Хiба iм Украiна дорога? Вони за неi тiльки ховаються до часу, а про «Златокаменну матушку Москву мрiють».

І справдi. В наших вiйськових верхах засiло багато чужих людей, шкурникiв, запроданцiв чи активних хитрих ворогiв, що пiдтинають нашу справу. Чого, наприклад, полковник. Виноградов руйнував Гайдамацький полк? Не дбав про добробут козака, без набоiв кидав у тяжкi боi. Почув, що на «Юге Росii» заворушився Денiкiн. Отож знищити кращу частину, щоб, на випадок зустрiчi з бiлими завойовниками, Украiна не мала добрих бойових частин, вiйськовоi слави, гординi нашого козацтва.

Або який лиходiй в так прикрий час видумав вiйськову форму – «пагони» козакам?.. Рiк тому наш вояк iх здирав, з ненависного царського офiцера-держиморди, а сьогоднi йому чiпляють знову iх. Здалось це лиш на те, щоб збаламутити козака, збудити в ньому непевну думку, мовляв панки украiнськi хотять пагонiв, лиш пофарбованих на iнший кольор. Неспроста ж i бiй виник у Наливайкiвськiм полку, як форму видавали: козаки самi один в одного з матерiею пагони зривали. Немилим оком глянуло й село: буржуi, старорежимнi жовто-блакитнi.

І робилось це в найскрутнiший час, у липнi. Армiя трималася на волоску. Дух зневiри, безнадii захланно опановував найтвердiших. Ще й провокацiйнi чутки в частинах множились. Одного дня ширилась в полках трiвожна вiстка: Щербаков (рос. генерал) з Румунii наскочив з великою армiею на Кам’янець, знищив всю Директорiю, а самого Петлюру забрав з собою.

– Пропало все. Кидаймо фронт, рятуймося самi, – чулося голоси козацтва.