Пекло на землі

Вона зiгнулась, нашкребла землi з закривавленого мiсця, поклала в пазуху, перехрестилась i схлипуючи поволi пiшла. В кiлькох кроках оглянулась, подивилася в бiк Допру й гукнула:

– Бодай би вам усiм така смерть, катюги, – i зникла в вулицi.

Ми стежили з вiкна за кожним ii рухом, словом, бо проти нашого вiкна на вулицi все це дiялось.

Довго несила була вiдiгнати думок про цю картину. Уявлялось, скiльки тих невинних матiрних та жiночих слiз пролилось i ллеться тепер?! Певне, всiх комунiстiв з чекiстами витопить би можна.

І за вiщо вони стрiляють людей, розбивають подружжя, сиротять дiтей? Хiба ж можна за рiк-два переродити, перебороти кам’яний мур народньоi стихii?! Хiба можна в кровi, в розстрiлах прокладати новий устрiй – колектив?

Вiдплата буде, за це, страшна, жахлива, як народня стихiя вирине з берегiв терпiння. Чаша його переповнюеться… А суд народу – грiзний суд…

Кожний день щиро обдаровував нас подiями; майже щогодини передавали через «волчок» (дiрка в дверах) з камери до камери новину: вартовий побив до непритомности в’язня, там привели з «карантину» покалiченого, вчора стрiляв «конвоiр» в шесту камеру й ранив двох, в 14-й викрили змову втечi, з 16-i вночi забрали трьох до ГПУ й не вернули, в 3-й помер селянин вiд голодiвки й т.

iн.

Хоч цi новини були щораз страшнiшi й тримали в постiйному напруженнi весь Допр, проте, призвичаений до крови, знущань, навiть до смерти, в’язень приймав iх доволi спокiйно.

Не викликало особливого здивування, коли одного ранку ми застали голову Іванiвськоi кооперативи Трохимчука мертвого; його арештували за «зрив» хлiбозаготiвлi, бо вiдмовився ходити по хатах i насильно забирати зерно; вiн не мiг знести всiх страхiть Допру й уночi задушився власною торбою.

Прибитим сумом провожали ми з вiкна щовечiрнi мари з померлими в лiкарнi, без особливого реагування дивились на хворих у камерах. Не вражав такий факт, як голодування в’язнiв; вони були в кожнiй камерi, але здебiльша залишалися без наслiдкiв.

У нашiй камерi заявив голодiвку Стеблина з Добрянки (сидiв четвертий мiсяць, а на допит не кликали нi разу). Десять днiв лежав вiн без нiякоi уваги адмiнiстрацii. Лише одинадцятого дня прийшов лiкар i став умовляти, щоб «зняв голодiвку», бо «будет хуже».

Щодня пiсля того являвся вiн у дверях, щоб спитати, чи не помер Стеблина. На 12-й день хирлявий змалку Стеблина перестав рухатись, а на 14-й вiдняло йому мову.