Саламандра (збірник)

Бо подумай, Люшня, подумай тiльки, чи то можливо, щоб пiсля того всього не залишилося нiчого!

– Нiби пiсля чого?

– Подумай тiльки! Стiльки рокiв, стiльки десяткiв рокiв проiжджали цiею гiлкою потяги, наповнюючи ii гуркотом колiс, трiскотiнням рейок, стiльки рокiв стiни цього узвозу перекидалися вiдлунням, наче м’ячем. День у день, нiч у нiч народжувалися i вмирали у цiй вузькiй, тiснiй шиi повiтрянi вири, вiшалися на скарпах лахмани димiв, припадаючи iмлистими мацаками до насипу, ховалися пiд склепiнням тунелю…

– Що ти хотiв сказати, Вавера?

– Я хотiв сказати iно, що спогади не гинуть.

Добранiч тобi, Люшня, добранiч!

І так вони того вечора попрощалися…

Тим часом минуло лiто, настала осiнь. Колiяр весь час справно вартував свою гiлку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшоi неполадки на лiнii. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, вiдразу пiдсипав свiжого шутру i дбайливо розрiвнював. Коли якоiсь жовтневоi ночi бiснувата злива залила колiю, вижираючи в насипi значну вибоiну, назавтра будник працював цiлий день без передиху, поки шкоди не усунув.

Змiцнив у кiлькох пунктах петлi, деiнде замiнив старi вже, поточенi шашелем шпали, новими. Бур’яну i трави на колii не зносив: де лише вони кинулося мiж рейками, полов нещадно.

Тому пiсля семи мiсяцiв його «виконання» службових обов’язкiв гiлка i станцiя виглядали зразково. Вдалину мчали стрiчки рейок поверхнею, засипаною чистим i дрiбним, як пiсок, гравiем, з легким хрускотом перекидалися старанно змащенi важелi. Двiчi на день i раз серед ночi вiдбував Вавера так званi «вправи» i «маневри», якi зазвичай здiйснюють колiярi в момент проiзду потягiв через iхню станцiю.

Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на бiлому полi – i ставав випростаний, як струна, мiж стрiлкою i будкою. Іншого разу пускав у рух залiзнi важелi i перекидав рейки на колii. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрiлки i другий, зелений або бiлий, на семафорi перед станцiею неподалiк тунелю. Інколи на «нiчну тривогу» мiняв свiтло сигналiв, якi тодi уже здалеку остерiгали кольорами рубiну…

А однак було сумно на станцii. Попри видимiсть руху i постiйну готовнiсть будникa вiяло вiд гiлки порожнечею i омертвiнням. Безперечно мусив це вiдчувати i Вавера, бо коли на хвильку вiдiрвався вiд роботи i блукав поглядом по колii, з очей зорiла йому туга i глибока задума. Тому пiсля короткого вiдпочинку брався притьма до роботи.