Саламандра (збірник)

Я споглядав ii спокiйно, крiзь сон трiумфально всмiхаючись: у кiмнатi не було нiкого, абсолютно нiкого.

Бажаючи змiцнитися у переконаннi, я водив очима переможця по всiх кутках, починаючи вiд вiкна, i таким чином змiряв поглядом три чвертi кiмнати, швидко оглянув крiсла, сягнув поглядом пiд стелю, уважно роздивився по стiнах – нiде пiдозрiлого слiду, нiде хоч би найменшоi ознаки. Раптом, кинувши недбалий погляд у темний закут за дверима, на ту едину мiсцину, яку Борута завжди так старанно оминав, я зауважив його.

Вiн стояв на весь зрiст, виразною постаттю, трохи, як завжди, згорблений, обернений до мене спиною.

І тут вiн саме простягнув руку до шафи та, перекрутивши ключа, вiдчинив. На хвилю завмер так, задивлений у порожнi ii нутрощi з рядами вiшакiв, якi вишкiрили дерев’янi iкла. Повiльно, з холодним спокоем видобув iз кишенi щось подiбне до мотузки чи шкiряного ремiнця i примоцував до одного з вiшакiв, нижнiй кiнець склав у зашморг i зав’язав. Заки я встиг зорiентуватися, вiн вже повис.

Тiло, скорчене смертельною судомою, загойдалось i вiдбилося в люстрi на сусiднiй стiнi. Я побачив у його глибинi обличчя повiшеника: воно було перекривлене глузливим усмiхом i дивилося просто на мене…

Із криком я зiрвався з лiжка i, тремтячи, немов у лихоманцi, вистрибнув через вiкно на вулицю. Тут, не оглядаючись позад себе, почав бiгти серед ночi порожньою брукiвкою, поки не ввiрвався до якогось ресторану. Оточило мене миттю пiдозрiле товариство пiдмiських шибайголiв. Їхня веселiсть пiдтримала мене: вони потрiбнi менi були в ту хвилину.

Вони затягли мене до iншоi, ще паскуднiшоi кнайпи, i я пiшов з ними, потiм до третьоi, четвертоi i так далi – супроводжував iх скрiзь аж до кiнця, аж до бiлого ранку. Тодi, заплiтаючи ногами, завернув нарештi до якогось готелю, аби тут заснути кам’яним сном.

Наступного дня я винайняв веселу сонячну кiмнату на околицi мiста. До попереднього помешкання не вертався вже нiколи.

НІЧЛІГ

[13 - © М. Трофимук, переклад украiнською, 1993.

]

Коли я повертався iз вiдвiдин родини, стрiлило менi в голову пiшки дiйти до найближчоi станцii. Лагiдне лiтне надвечiр’я неначе запрошувало до мандрiвки серед золотих пiль стиглого жита i лук, занурених у запахи польових квiтiв. Та вже десь посерединi дороги я почав шкодувати: у повiтрi стало якось душно i парко, хмари, якi цiлий день повзли кудись стороною, раптом збилися докупи i зависли понурою ковдрою над самою головою. Заносилося на бурю.