Титан

– Ну, бувай, люба, – сказав вiн iй iз бадьорою посмiшкою, коли пролунав сигнал про вiдправлення. – Скоро всi нашi негаразди скiнчаться. Не журися. Через два-три тижнi я повернуся, або ти приiдеш до мене. Я б i зараз узяв тебе з собою, але ще не знаю, як вiн виглядае, той захiд. Ми вирiшимо, де нам оселитися, i тодi ти побачиш, чи вмiю я заробляти грошi. Не вiчно ж нам жити як плебеi. Я доб’юся розлучення, ми одружимося, й усе буде гаразд. Із грiшми не пропадеш.

Вiн поглянув у вiчi коханоi спокiйним, допитливим поглядом, а вона, стиснувши долонями його обличчя, запевнила:

– Як я буду сумувати без тебе, Френку! Адже ти для мене – все!

– Через два тижнi повернуся або пришлю телеграму, – посмiхаючись, повторив Ковпервуд, коли потяг рушив.

 – Будь розумницею, дитинко.

Вона вiдповiла йому поглядом, сповненим обожнювання. Розпещене дитя, загальна улюблениця в родинi, особа пристрасна, палка та вiддана, Ейлiн належала до такого типу жiнок, який не мiг не подобатися настiльки сильнiй особистостi, як Ковпервуд.

Потiм вона похитала копицею рудувато-золотистого волосся, послала йому навздогiн повiтряний поцiлунок i, круто розвернувшись, пiшла широким, упевненим кроком, легко похитуючи стегнами. Всi зустрiчнi чоловiки задивлялися на цю кралю.

– Бачив? – кивнув один станцiйний службовець iншому. – Та сама, донька старого Батлера. Нам би з тобою таку, еге ж?

То була мимовiльна данина захопленню, яку заздрiсть i бажання незмiнно платять здоров’ю та красi. А пристрастi цi правлять свiтом.

До цiеi поiздки Ковпервуд нiколи не бував на заходi далi Пiтсбурга. Фiнансовi операцii, якими вiн займався, не зважаючи на розмах, переважно протiкали у вiдсталому й обмеженому свiтi фiладельфiйських функцiонерiв, вiдомому своею кастовiстю, домаганнями першого мiсця в соцiальнiй iерархii та на керiвну роль у комерцiйному життi краiни, своiми традицiями, успадкованим багатством, нудотною респектабельнiстю i тими смаками та звичками, якi з усього цього випливають.

Вiн майже завоював цей манiрний свiт, майже проник у його свята святих, уже був усюди прийнятий, аж вибухнула катастрофа. Тепер же вiн – колишнiй каторжанин, усiма зацькований, хоча i мiльйонер. «Але начувайтесь! У перегонах перемагае той, хто найспритнiший, – твердив вiн собi. – У боротьбi найкращий – найспритнiший i найсильнiший. Ще подивимося, хто кого здолае. Не так просто мене розтоптати».

Чикаго вiдкрився його погляду раптово – наступноi доби.