Титан

З цього, власне, i почалася справжня кар’ера Джона Мак-Кентi. На нього звернув увагу один прозорливий полiтичний дiяч, порадив йому вивчити закони i з часом висунути свою кандидатуру в законодавчi збори штату. Ще зовсiм хлопчиськом Мак-Кентi багато чого дiзнався – вiн був свiдком i фальшування виборчих бюлетенiв, i купiвлi голосiв, i розкрадання бюджету, i всевладдя полiтичних лiдерiв, котрi розподiляли теплi мiстечка, а також хабарництва, кумiвства, використання людських слабкостей – словом, усього, з чого в Америцi складаеться (або складалося) полiтичне та фiнансове життя.

У горiшнiх шарах суспiльства iснуе якась упереджена думка, нiби на соцiальному днi не можна чогось навчитися. Якби можна було зазирнути в душу Мак-Кентi, що так багато в себе вмiстила i навiть органiзувала в певну гармонiю, нас передусiм вразили б своерiдна мудрiсть i ще своерiднiшi нашарування його природи – жорстокiсть i нiжнiсть, помилки та вади, що служили йому не тiльки джерелом страждань, але i насолод. Ми побачили б жадiбне, суворе життя первiсноi iстоти, що керуеться тiльки своiми iнстинктами та потребами.

І при всьому цьому у нього були манери та зовнiшнiсть джентльмена.

Тепер, у сорок вiсiм рокiв, Джон Дж. Мак-Кентi був вельми впливовою особою. У його великому особняку на розi Гаррiсон-стрит та Ешленд-авеню можна було в будьякий час зустрiти фiнансистiв, пiдприемцiв, чиновникiв, священикiв, шинкарiв – словом, всю ту рiзношерсту публiку, з якою неминуче бувае пов’язаний кожен дiяльний i хитрий полiтикан. У скрутних випадках всi вони йшли до Мак-Кентi, знаючи, що той порадить, вкаже, влаштуе, виручить, i платили йому за це хто чим мiг – iнодi навiть тiльки вдячнiстю та визнанням.

Полiцейськi чиновники й агенти, котрих вiн частенько рятував вiд заслуженого звiльнення. Матерi, котрим вiн повертав синiв i доньок, визволяючи iх iз в’язницi. Власники будинкiв розпусти, котрих вiн захищав вiд надмiрних апетитiв хабарникiв iз мiсцевоi полiцii. Полiтикани та шинкарi, котрi боялися розправи розгнiваних городян. Усi вони з надiею дивилися на його гладке, майже натхненне обличчя, що сяяло вiдкритiстю. В скрутну хвилину вiн здавався iм якимсь променистим посланцем небес, таким собi чиказьким напiвбогом, всемогутнiм, всемилостивим i всеблагим. Але були, звiсно, i невдячнi, були непримиреннi або моралiсти та реформатори, котрi бажали здобути собi популярнiсть, були суперники, котрi копали пiд нього i замислювали пiдступи. Для таких вiн ставав жорстоким i нещадним супротивником.