«Ефект Вертера» та інші новели

– Дровозаготовка на зиму, – почувся все той же голос. – План горит.

Опанаса поставили бiля одних козлiв iз бороданем. Вiн i справдi виявився священиком.

Стоять, рiжуть.

– Грiх нам великий, отче, що ми таке чиним, – тихо каже Опанас, утинаючи на полiна вже котрого хреста. – Грiх непрощенний.

– Грiх, – одповiдае батюшка, не покидаючи пилки. – Та я не готовий до мучеництва. Я прибув сюди тiльки щоб освятити хрести. І того не встиг. Хто готовий – нехай покине роботу i стане пiд кулi. Та таких тут, як видно, нема.

– А ви, отче, благословили б? – питае Опанас i вже спиняе пиляти.

– І як би то мало буть? Інших посила на смерть, а сам – у кущi? Е нi, пиляймо разом. А Господь усiх бачить. І тих, хто вкопав, i тих, хто викопав, i тих, хто повернув голоблi… І цього начальника. Мiй, до речi, бувший парафiянин, iз вихрестiв.

Так вони орудували пилами й сокирами до обiду. Потiм узялися полуднувати якусь мiзерiю, що iм дали, посiдавши у затiнку крислатого величезного дуба. Навколо нього по розлогому полю i вкопували хрести.

Хоча зголоднiли, та iжi не можна було вбити в душу.

– «Над рiками Вавилона, там сидiли ми i плакали, як Сиона спогадали. На вербах ii повiшали ми псалтирi нашi»[2 - Бiблiя, Пс. 137:1–2, пер. П. Кулiша й І. Пулюя.], – тихо промовив батюшка.

Вiдтак узялися знову. Хрести все пiдносили й пiдносили, а коли бiля козлiв накладалась гора полiн, iх забирали важити. Урештi хрести кiнчились i почулась команда до вiдпочинку.

Вiдпочивати дозволили, проте додому не вiдпускали.

Поселили на нiч в бараках.

На другий день вивели всiх i так-сяк пошикували. Вийшов перед ними все той же командир:

– Не хватает к плану. Не так много, но не хватает. Так что пилить вон то дерево! – показав на того розлогого дуба, що единий височiв посеред Чернечого поля.

Праця виявилась ой непростою. І Опанас iз батюшкою, i скiлька iнших рубаiв, мiняючи однi одних, заливаючись потом, з усiх бокiв намагались упокорити велетня. Робота просувалась повiльно.

Та все ж мало-помалу дуб почав стрепенатись, похилятися то в один бiк, то в другий, усе дужче, все дужче i врештi зi стогоном валитися додолу.

– Берегись! Берегись! – загукали конвоiри.

– Бородача, бородача привалило!

Опанас i не вгледiв, коли панотець вiдiйшов i опинився на тiй сторонi, в яку востанне похилився дуб.

Усi пiдбiгли: нi, надiй нема. Гiгантський опасистий стовбур усiею масою розчавив людське тiло.

– Запишите как несчастный случай.