Полліанна дорослішає

Звiдкiлясь долинали радiснi дитячi вигуки i приемна музика. Поллiанна, знiтившись, дещо невпевнено звернулась до ошатно вбраноi молодоi жiнки, що йшла iй назустрiч:

— Перепрошую, а сьогоднi сюди... гостей пускають?

Молода жiнка глянула на неi здивовано.

— Гостей? — перепитала вона спантеличено.

— Так, мем. Я маю на увазi, це нiчого, що я... увiйшла сюди?

— Що з того, що зайшла? Сюди хто завгодно може заходити! Хто тiльки забажае, — вiдповiла жiнка.

— Ой, тодi все гаразд! Я дуже рада, що зайшла! — сяючи зiзналась Поллiанна.

Нiчого на те не вiдповiвши, жiнка попрямувала до виходу. Дорогою вона все ж таки обернулась, щоб знову глянути на Поллiанну.

Не надто дивуючись гостинностi щедрих власникiв чудового «саду», ладних приймати у себе всiх, хто забажае, Поллiанна рушила далi. На поворотi вона мало не наштовхнулась на маленьку дiвчинку, що штовхала перед собою iграшковий вiзочок з лялькою. Поллiанна радiсно зойкнула i намiрилась заговорити з дiвчинкою, аж звiдкись вискочила молода жiнка i, вхопивши маленьку дiвчинку за руку, потягла ii в iнший бiк, невдоволено вичитуючи iй:

— Гледiс, ходiмо! Хiба мама не казала тобi, що не можна розмовляти з чужими?

— Я не чужа.

.. — з гiднiстю виправдовувалась Поллiанна. — Я зараз теж мешкаю у Бостонi, тож...

Та молода жiнка i дiвчинка з вiзочком були вже далеко, i Поллiанна замовкла, не закiнчивши речення. Якусь мить вона стояла, геть ошелешена. Тодi рiшуче пiдвiвши голову, рушила вперед.

«Нехай собi! Я можу з цього тiльки радiти, — казала вона собi, — бо тепер, можливо, знайду яких-небудь iнших друзiв.

Наприклад, Сюзi Смiт або навiть Джеммi, племiнника мiсiс Керю. В будь-якому разi, я можу уявляти собi, що неодмiнно iх знайду. А якщо навiть iх не знайду, то кого-небудь я таки знайду, це вже точно!»

Зробивши такий висновок, вона пiшла далi, занурена у такi своi думки, а на перехожих тепер дивилася з сумом.

Безперечно, Поллiанна почувалась самотньо. Вихована батьком i дамами з «Жiночоi допомоги» в мiстечку на американському Заходi, вона вважала там кожен будинок рiдною домiвкою, а кожного мешканця — чоловiка, жiнку, дитину — своiми друзями.

В одинадцять рокiв, перебравшись до тiтки у штат Вермонт, вона вiдразу переконала себе, що змiна у життi неiстотна: тепер просто будуть iншi будинки, iншi друзi, i вони iмовiрно будуть iще цiкавiшими, нiж ранiше. Адже вони будуть «особливими»! А Поллiанна найбiльше любила «особливих» людей i «особливi» мiсця.