Холоднеча. Старі майстри

Бернгардовi 44 роки, позаду два десятирiччя лiтературноi творчостi i дванадцять рокiв присутностi в лiтературному процесi. Посерединi цiеi «присутностi» письменник раптом навпростець звертаеться до свого дитинства та юностi. Йому видаеться замало автобiографiчних ремiнiсценцiй у власних художнiх творах, i вiн перетворюе частину свого минулого на художнiй твiр.

П'ятикнижжя з'явилося впродовж 1975–1982 рокiв. Зосередившись на автобiографii, Бернгард у цi роки пише й iншi твори, хоча, поглянувши на його творчiсть, зокрема на хронологiю i кiлькiснi показники, стае зрозумiло, що в зазначений час саме автобiографiя була головним завданням письменника.

Книги поставали в такiй послiдовностi: спершу «Причина. Натяк» (1975), потiм «Льох. Вислизання» («Der Keller. Eine Entziehung», 1976), «Дихання. Рiшення» («Der Atem. Eine Entscheidung», 1978), «Холод. Ізоляцiя» («Die K?lte. Eine Isolation», 1981), «Дiтвак» («Ein Kind», 1982). Хронологiя появи, за одним-единим винятком, вiдповiдае перебiгу змальованих подiй.

Перший том оповiдае про вiк вiд тринадцяти до п'ятнадцяти рокiв, другий – вiд п'ятнадцяти до сiмнадцяти, третiй виводить протагонiста вiсiмнадцятирiчним, четвертий – дев'ятнадцятирiчним.

Том, який написано насамкiнець, змальовуе вiк вiд восьми до тринадцяти рокiв i мав би вiдкривати пенталогiю, а вiн ii завершуе. Зi скрути, що виникае в мить перетворення матерii життя в матерiю лiтератури, виростае концептуальна настанова: те, про що, здавалося б, можна було оповiсти без розривiв, бодай без тих, яких годi уникнути, бо так улаштована пам'ять, Бернгард свiдомо розривае, наче прагне вiддзеркалити, як функцiонуе пригадування, на рiвнi композицii всього п'ятикнижжя. Поряд iз цим, таке розташування частин мае ще один вимiр: те, що промовляе якнайбезпосереднiше, найважче опрацювати, але воно найважливiше. Мовляв, ось вона, прелюдiя до всього, про що я вам (i собi) розповiв.

Бернгард шукае такого письма, яке б повноцiнно вiдображало специфiку спогадування. Пенталогiя – блискучий приклад умiння обходитися з субстанцiею пам'ятi, розв'язувати таку пiкантну для мемуаристики дилему правди i вигадки, яка свого часу неабияк хвилювала метра нiмецького письменства Йоганна Вольфганга фон Гете, «старого майстра», про якого згадуе й Бернгард.

Порiвняння з iншими текстами (технiка письма, художнi засоби, мовленневi структури) дозволяе схарактеризувати пенталогiю як нефiкцiйний автобiографiчний роман.

Бернгард неодноразово наголошуе на фрагментарному характерi.