Холоднеча. Старі майстри

Провiдник, який протупотiв вагоном з обов'язку своеi безрадiсноi служби, не кинув на пернатого небiжчика й оком. А проте вiн, певно, вже бачив його ранiше. Я це зрозумiв. Несподiвано трапилася нагода послухати бувальщину – iсторiю колiйного сторожа, що задихнувся в хугу. Закiнчувалася вона словами: «Йому все було до лампочки!» Чи через мою зовнiшнiсть, мою внутрiшню суть, яка вийшла наяв на клаптику простору, на який можна метнути оком, або ж через флюiди моiх думок, якi наполегливо працювали над майбутнiм завданням, але нiхто до мене не пiдсiв, хоча кожне вiльне мiсце у вагонi ставало раз у раз омрiяною здобиччю.

Потяг зi скрипiнням проповз рiчковою долиною. Подумки я вже побував удома. І подався далi якимось великим мiстом, яке колись перетнув. Потiм помiтив порошинки на лiвому рукавi i спробував струсити iх правою рукою. Робiтники повитягали ножi i заходилися рiзати хлiб. Вони пхали в себе цiлi партики та ще й набивали роти кавалками ковбаси i м'яса, якимсь кришивом, яке не iли б за жодним столом. Такi харчi можна уминати тiльки на колiнi. Всi цiдили крижане пиво i не мали сил посмiятися над собою, i то коли здавалися собi смiшними. Втома iхня була така велика, що вони i не поривалися застебнути ширiньки або витерти губи. Менi здалося, що, переступивши порiг домiвки, всi миттю попадають на своi лiжка. А о п'ятiй вечора, коли всi iншi впораються з роботою, вони знову стануть до неi. Потяг гримотiв i мчав униз, як i рiчка уздовж колiй. Темрява щодалi густiшала.

Кiмната виявилася такою ж маленькою i незатишною, як i моя практикантська комiрка в Шварцаху.

[20 - Ярмаркова комуна у федеральнiй землi Зальцбург (тут i далi примiтки перекладача).] Там мало не над вухом нестерпно клекотiла рiчка, тут було нестерпно тихо. На мое прохання хазяйка зняла гардини (така вже моя натура: терпiти не можу гардин у кiмнатах, вони мене вiдлякують). Вiд хазяйки мене верне. З тим-таки присмаком, як у дитинствi, коли я блював бiля розкритих ворiт рiзницi. Якби вона була мертва, то менi – зараз – не було б гидко (анатомованi тiла нiколи не нагадують менi живих), але ж вона жива i живе у затхлому, прадавньому запаху кухнi у заiздi. Мабуть, менi випало чимось упасти iй в око, вона сама притягнула вгору мою валiзу i запропонувала приносити менi вранцi снiданок. Проти своiх правил. У них так не ведеться. «У нас тiльки пан мальовник сам по собi», – сказала вона. Як-не-як завсiдник, з привiлеями. А хазяям «бiльше збитку, нiж зиску». Спитала як я потрапив до ii заiзду.