Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Де ж тi золотi, схожi на коштовне камiння мотилi? Тiльки пилок зостався по них: те, що пережило свiй вiк, жити не може; непереможний час владарюе над цим свiтом. Одна, одна тiльки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, i свiтло цього вогню вiчно свiтити буде. Але той, хто дослiджуе природу, повинен воскрешати ii хоч на короткий час – ця наука в самотньому моему життi найприемнiша для мене забава. Таким чином я ховаюся вiд юрби. Проте в мене тут е друзi, з якими я iнодi дiлюся думками; наступноi недiлi запрошу iх на вечiр, приходь i ти до мене, приемно проведемо час серед гарних людей.

Отак ми розмовляли аж до пiвночi; i я, пiзно повернувшись додому, довго не мiг заснути: перед очима стояли гади, живi плазуни та мотилi.

Наступного дня я пiднявся рано, поставив на стiл двi пляшечки гайнарiвських вод, почав дивитися на iхнi живi, чудовi кольори, мiркуючи про iхню мiць, яку не так давно бачив у дii; з приемнiстю мрiяв про тайни, про чудеса, якi можна повiдомити свiту з допомогою цього скарбу.

Солодкi мрii опановували мною i в час прогулянки за мiстом на березi моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрiсть, яка розкривае тайни свiту, може закiнчитися великою бiдою, великими стражданнями.

Прийшла недiля, настав призначений вечiр; я поспiшив до пана Рильця. Йшов туди пiшки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно свiтили лiхтарi; небо було погiдне, тiльки холодний вiтер дув з море.

Пiдходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вiкнах помiтив свiтло запалених свiчок.

Мене зустрiв нiмий лакей i вiдчинив дверi. Тут дивне видовище вiдкрилося перед очима: п’ятеро гостей високого зросту i пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повнi келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всi разом кричали:

– Хай славитися Саламандра!

Вони вихилили келихи, а менi здалося, що випили чисте полум’я.

Побачивши мене, господар промовив:

– Ти спiзнився i не випив з нами полум’я на славу Саламандрi, жменя попелу якоi – ланка, а воскресiння i життя – безконечний ланцюг.

Сказавши це, вiн налив келих, пiдпалив його, i я, вигукнувши «хай славитися Саламандра!», випив, аби не вiдрiзнятися вiд решти гостей i догодити господарю.