Антологія української фантастики XIX—XX ст.

З великою приемнiстю дивився я на цю щасливу сiм’ю.

– Ти з нашого повiту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.

– Менi з дитинства знайомi околицi Полоцька, але, шукаючи долi, я прожив багато рокiв далеко, тепер вiдвiдую цi краi. О! Якi великi змiни бачу, тiльки гори i лiси зберегли свiй давнiй вигляд.

– А як давно залишив рiдний край?

– Вже тому вiсiмнадцятий рiк.

Господар, зиркнувши на мене, сказав:

– Здаеться, що я тебе колись бачив тут, але прiзвище не можу згадати.

Я назвав йому прiзвище, вiн з радiстю схопив мене за руку i сказав:

– Я Зборовський, ми були колись шкiльними товаришами.

І тут пiшла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришiв i вчителiв полоцьких шкiл, про знайомих, хто i коли покинув рiдний край.

Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст i сказав:

– А чи цього Дiдка пам’ятаеш? Давнiше вiн краще виглядав, коли, висунувшись з-за стiни через вузьке вiконце, давав нам поради i перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скiльки вiн мусiв витерпiти, поки потрапив сюди до мене.

Вiн для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую тi мудрi перестороги i повторюю iх своiм дiтям. Мiй маленький синок добре знае, що дозволяе i що забороняе Дерев’яний Дiдок.

– О! Цей Дiдок мусив пережити неабиякi злигоднi пiсля того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його свiт привiтав: голова просвердлена, очi виколотi, вуса обсмаленi. Люди не люблять правди, але, напевно, вiн, мандруючи свiтом, голосу не подавав i нiкого не ображав дорiканнями.

Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри i про iншi дивнi випадки, про якi чув вiд осiб, що живуть з нами по сусiдству. А зараз подорожньому слiд перекусити.

Зiбрали стiл, подали горiлку i закуску. Анеля дiстала з полицi спiлу малину, яку зiбрала в саду, i чудовi яблука. Коли привiтний господар частував i припрошував мене вечеряти, вiдкрилися дверi, спираючись на палицю, увiйшов якийсь старигань. Був то колись огрядний i мiцний чоловiк, але тягар рокiв згорбив його високу постать.

– Як ся маете, панi ротмiстре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкiльного колегу, який далеко десь мандрував i тепер через багато рокiв вiдвiдав свою вiтчизну.

Незабаром вже i самовар принесли, налили чаю.

– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський менi, – розкажу тобi про дивнi випадки з Дерев’яним Дiдком.

Дiти, хоч, може, не раз чули цю розповiдь, з цiкавiстю обсiли батька.