Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Надiйшов день весiлля, Оленинi батьки, знаючи про мою любов до iхньоi доньки, сказали менi, що свободу панську не перемiниш, хоч вона i несправедлива, i жалю не мае. Просили, щоб погодився з долею, залишився iхнiм приятелем i прийшов на весiлля. Хоч i неохоче, але згодився я на те.

Весiлля було бучне, гостей бiльше, нiж на ярмарку. Зiбрався люд з усiеi околицi, в кiлькох мiсцях на вiльному повiтрi спiвали i пiд музику стрибали. Олена була в чудовiй сукнi, всi ii вiншували, зичачи щастя i радостi.

Сам пан приiхав на весiльне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи мiж весiльниками. Молодий помiтив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене нiщо тут не займало), вiн глянув на мене iз глумливою усмiшкою i пiшов з паном далi.

Через якийсь час пiдiйшов до мене дудар Артем, чоловiк у лiтах, i каже:

– Чого сумуеш? Випий зi мною горiлки i будеш веселитися зi всiма, – та взяв мене за руку i потягнув до столу з повними пляшками i закускою.

Не вiдмовився я вiд запрошення. Ми випили по два келишки горiлки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмiшкою:

– Ну тепер вiн поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду i почав грати, а на мене напав ще бiльший смуток.

Не багато пройшло часу, як пiдходить до мене мiй сусiд i, дивлячись менi в очi, спитав:

– Що з тобою? Чому твiй погляд такий страшний, нiби в звiра якого?

Хтось ще обiзвався:

– Ага, зiправдi, в нього очi, як у вовка, свiтяться.

Та й iншi, що поряд стояли, також повторили це i полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зi мною, але я весь дрижав. Здавалося, що цi люди зичили менi щось найгiрше.

Олена, стоячи неподалiк, розмовляла з матiр’ю, зиркнула на мене i вiд ляку закричала:

– Ох, що коiться з ним! Глянь, мамо, якi страшнi його очi! Нехай би iшов собi звiдси.

Почув я цi Оленинi слова, i мене мов грiм луснув: помутнiло в очах i я, непритомний, покинув гуляння i, не знаючи куди йти, побiг дорогою, а там зустрiв жiнку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона менi. – Ти уб’еш ii своiм страшним поглядом.

Я кинувся бiгти, а коли прибiг додому, то собака мiй не пiзнав мене. Марно хотiв його заспокоiти, вже й слова сказати не можу: тiльки стогiн, схожий до виття, добувався з моiх грудей. Люта тривога оволодiла мною. Парубок мого сусiда глянув на мене i вразився.