Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Вона жала на своiй нивi, а на межi, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приемнiстю дивився я на цей краевид, тiшився, що Олена щаслива, спокiйно живе зi своею сiм’ею. Бог благословив iх господарство, i жито гарно вродило на iхнiй нивi. Поки я любувався на все це, вискочив iз лiсу вовк i схопив хлопчика. На дитячий крик кидаеться мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволiючи вiд жаху.

Я наздогнав вовка, вiдiбрав не покусане ще дитя i вiднiс до матерi. Сусiди, що прибiгли на рятунок, дивувалися зi всього цього, а я втiк до лiсу.

Якесь приемне почуття i умиротворення охопили мене пiсля цiеi пригоди. Я лiг пiд деревом i заснув у солодких мареннях. Повернувся увi снi в свою щасливу молодiсть i так менi було легко, що, як пташка, перелiтав з мiсця на мiсце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого нiколи в життi не зустрiчав; гай, повний пташиного щебету, а пiр’я у них гарнiше i привабливiше, нiж нашi веснянi квiти; чистi криничнi води струменiли тут i там; деякi дерева були в пахучому цвiтiннi, а на iнших – доспiвали плоди.

Я зауважив на пагорбi келихи величезних лiлей, якi розливали приемнi запахи. Тiльки я хотiв зiрвати кiлька квiток – з’явилася передi мною Ганна (сукня на нiй бiла, як лiлея) i каже менi:

– Не рви моi квiти. Я садила цi лiлеi на своiй могилi, поливала слiзьми своiми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетiв я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторiчних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору.

Тут я зустрiв якогось велета. Вiн узяв мене за руку i вивiв з лiсу на пагорб, де була могила. На нiй стояв дерев’яний хрест, а неподалiк стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав менi вiдкопати могилу i дiстати звiдти мерця. Охоплений страхом, я виконав усi його накази i дiстав iз землi величезного скелета.

– Це буде твое тiло, – сказав менi велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтiв вiд страху, просив, щоб дав менi спокiй, але велет сильно штовхнув мене, i я впав на величезнi груди скелета, а разом з ним – у яму.

Борюкаючись зi смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, iдучи на Оленине весiлля. Не вiрив, що це було насправдi. Боявся зрушити з мiсця, аби тiльки не зникли такi солодкi марева. Довго перебував я в задумi, пiдняв очi до неба i дякував Богу, що уберiг мене вiд того жаху.

Пiднявся я з могили з невимовною радiстю.