Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Мовчання порушив Микола:

– Рятуючи iнших вiд смертi, ти сам потрапив у бiльше нещастя, нiж смерть.

– Нiхто з них не винен, що я так мучусь.

– Я колись у Вiльнi знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маеш там кузена?

– Це я сам, але не такий, яким був колись.

– Чи давно живеш у цих краях?

– Вже декiлька рокiв; i туди, де був, не повернуся: тепер нiхто мене там не пiзнае. І вона не пiзнае, – не повiрить, не пошкодуе, буде смiятися, як з божевiльного.

– Багато рiзних випробовувань було в твоему життi?

– Дослiдник шукае тайни, бiда шукае дослiдника. Зеноне, коли вiриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вiльнi, прийди завтра в мою халупу – в мене е про що розказати i про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.

Пiсля його вiдходу гостi в задумi зиркали одне на одного, не розумiючи як так‚ що голос належить i справдi Самотницькому, а зовнiшнiсть зовсiм iнша.

– Бачите, сусiди? – промовив Микола. – Як вам цей гiсть? Все справджуеться, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, нiс, очi, волосся i все те, що мае це тiло, – не його власне, але вiн той самий Самотницький, адже i сам себе так назвав i те, що я говорив, пiдтвердив.

– Але здаеться, – сказав Матвiй, – що його не прийняли на тому свiтi, та й мусив знову повернутися на землю, адже вiн немов небiжчик.

– Дивний гiсть, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його вiзит мовби з тамтого свiту, викликав у мене якесь незрозумiле почуття.

Весь той вечiр сусiди гомонiли про Самотницького.

* * *

День був осiннiй, небо похмуре, шумiли дерева над почорнiлим дахом хутора, вiтер пiднiмав у повiтря жовте листя. Самотницький нерухомо сидiв бiля вiкна, немов дерев’яний iдол.

– Як ся маете, пане Самотницький?

І той раптово, немов сон одiгнавши, скочив з мiсця i промовив:

– Спасибi, що мене вiдвiдав. Я не привiтав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.

– Напевно, десь в далекому минулому? Приемно iнколи тi краi думкою провiдати.