Антологія української фантастики XIX—XX ст.

На тому свiтi усе з часом мiняеться, щось одне в’яже нить, а щось друге ii розривае. Союз трьох народiв так само розiрвався. Орди перекопськi сплюндрували Московiю i до Польщi помчали, по дорозi Украiну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбiглися вiсники, шляхта коней осiдлала. Гетьман дiстав листа вiд Сейму й короля, i козацтво на сполох задзвонило. Усi рушили в поле [19 - Рушили в поле – давнiй вираз, тотожний «рушити до бою».] – тривога i бiль iм шлях торували, а пожежi заграви по ночах свiтили.

Чи то слiпий випадок, чи то невiдь-яка сила покермувала, що на тiм самiм мiсцi, де сестри похованi були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зiйти, як тут з-пiд Солотвинського [20 - Солотвин – «село за пiвмилi вiд Галчинця». (Примiтка автора.)] лiсу гусарська хоругва налетiла на них. І такий то бiй був кривавий, що перемога то на один, то на другий бiк схилялася, але ось вiд Журбинець примчали сотнi козацькi i взяли бусурманiв на списи. Татарва приснула на Бердичiв топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнiм колоссям за добрих жнив.

Та нiхто не тiшився перемозi, бо всi три полковники головами наклали.

Тiльки Сукуриха вночi з’явилася вбрана, мов на весiлля до своiх дочок, i байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впiзнала козацького полковника, що лежав на могилi наймолодшоi доньки, дико засмiялася й копнула ногою трупа. Потiм, помiтивши серед мерцiв татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, злiплене сукровицею, i виволокла на могилу середульшоi доньки.

Те саме вчинила i з тiлом ляського проводира. А вчинивши тее, застрибала не знати вiд якоi втiхи i, чи то в землю запалася, чи то в повiтря злетiла, але бiльше про неi нiхто не чув.

Якийсь чоловiк, що сховався в царинi [21 - Царина – «рiвчак, що вiдмежовуе лани один вiд одного або вiд дороги чи сiножатi. Сiльська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такi рiвчаки не заростали й не осипалися».

(Примiтка автора.)], усе те бачив й iншим оповiв. Тодi зiбралися люди з надовколишнiх сiл, позносили всi тiла, не роблячи рiзницi межи трьома народами, i висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.

Минуло з тоi пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво свое збирала. Весь Галчинець тремтiв зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нинi, iхали ми з небiжчиком Байдою опiвночi попри Могилу.