Князь Ігор

Молодший iхав поруч i пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався i закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв:

– Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула… А на тiм боцi – рiдна земля… Украiна… Там своi люди не дадуть загинути… Доберемося додому… На Сейм…

Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою i гiркотою в голосi вiдповiдав:

– Додому?.. Не доберуся я вже додому… Вiдчуваю, як тануть моi сили… Як пече в грудях i ноги холонуть… Клята Половеччина всi соки висмоктала… Три роки неволi, поневiрянь, голоду та побоiв далися взнаки!.

. Був, як дуб, а став, як висохла билина… Туга серце сточила, мов iржа залiзо, – за спаленою хатиною, за порубаними дiтками найменшими, за нашою матiр’ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози лле, якщо жива, за Настею, твоею сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина… Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна, чи живий… Одна моя надiя – ти… Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю i пустиш у неi корiння… Щоб рiд наш не перевiвся!

Ждан злякано глянув на батька, бо в голосi того звучала явна приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо:

– Разом доберемося, отче!.

. Разом!.. Ось незабаром Лубен чи Ромен… Або натрапимо на якийсь iнший городок на Сулi… Там обiгрiемося, пiдгодуемося – i далi в путь, додому!

Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i знову схопився за груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув його за лiкоть i вйокнув на присталих коней.

Зимовий день короткий.

Сонце швидко опускаеться за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну вiдчайдушно жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витримае батько?

Юнак пiднiмаеться на стременах, почервонiлими очима вдивляеться в бiло-синю долину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м’якою борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних вiтрах.

Вiн напружуе зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце, що б’е прямо в обличчя, та iскристий снiг нагонять на очi сльозу, i все попереду мерехтить, грае веселковими барвами.

Небо зливаеться з землею.

У серце юнака закрадаеться тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися украiнному порубiжжю! А його все нема, й нема, й нема… Є вiд чого впасти у вiдчай!

Десятий день тiкають вони з далекоi Половецькоi землi.