Князь Ігор

Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона – княгиня Євфросинiя… А далi за столом темнiло кiлька чоловiчих постатей, але розглядати iх було нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:

– Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив?

– Та вже, мабуть, чотири лiта… З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Киiв iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обiйшов нас з тилу та й припер до Днiпра.

Мусив я шугнути у кущi!.. А тобi ж, княже, як поталанило?

– Ха-ха-ха! – зареготав Ігор. – Ну й нагадав ти iсторiю!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега, i теж втекли – перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти – мiй син Володимир, а ханова дочка, – стати сватами… Гай-гай, як це давно було!.. А нинi ти з чим до мене завiтав?

Кузьмище подав пергаментний сувiй.

Ігор зламав воскову печать, розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам.

– От тобi й сват! – вигукнув, дочитавши, Ігор. – От тобi i Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндруе Руську землю! Га? Дуже вiн знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд i вважае себе великим ханом… Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi!

– Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, – подав голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi.

– Хай Володимир Глiбович i чухае боки! А ми далеко!

– Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм недалеко! Звичайно, син Глiбiв загордився, вважае, що вiн зi своiм Рюриком – пуп землi Руськоi. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичiв, цураеться, не родичаеться!.

. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiдае, куди б вiн повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твiй благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Киiвський правильно чинить, що йде в похiд.

Вiн знову повернувся до гiнцiв:

– Князi уже виступили?

– Коли ми вiд’iздили, то вже збиралися. Вони мали перейти Днiпро i ждати в Ольжичах Ярослава Чернiгiвського, а потiм рушити до Лохвицi на Сулi.