Князь Ігор

Там, у лузi, попасли коней, що, як i iхнi дикi родичi-тарпани, були призвичаенi всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами, трохи самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму, а потiм знову рушили в путь.

Хуртовина не вщухала п’ять дiб – занесла всi слiди, всi степовi стежки-дорiжки. Їхати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв почала зростати надiя на порятунок.

Коли б тiльки не батькова хвороба!

Позаду залишилися трирiчнi поневiряння i труднощi останнiх днiв, а попереду ось-ось покажуться окраiннi землi Русi… Там своi люди, там порятунок!

Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися коневi на шию.

– Отче, тримайся! – гукнув стривожено. – Вже зовсiм близько! Ген-ген лiс i широка долина! А за нею височiють горби… То, напевно, Сула… Ще трохи – i ми знайдемо людське житло! Тримайся!

Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо хапали морозяне повiтря, а посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця.

Ждановi стало лячно: невже помре?

Вiн у вiдчаi поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високой тогобiчний лiс, що мрiв у надвечiрнiй iмлi.

– Отче, Сула! – вигукнув голосно i вдарив коней.

Незабаром вони в’iхали в лiс i широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i лапатi кущi.

З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр.

Ждан з сумом подумав: «Не встигнемо на той бiк. Та чи е там поблизу сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться – в котрий раз – ночувати в снiговому лiжку…»

За себе вiн не боявся. Хоча й холодно – переспить. А батько? Йому потрiбна тепла хата, гаряча iжа…

Похиливши голови, стомлено тюпали конi, скрекотала, перепорхуючи з гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, i нiчого не мiг придумати.

Одне твердо вирiшив – не переправлятися ввечерi через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлий прогнiй, а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти багаття i вiдiгрiти батька.

Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх якоi стримiв дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимiвник? Вiн потягнув повiд «соб» i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною лiсовою хатиною-землянкою.