Князь Ігор

– Се Бог уклав слова своi в уста вашi – тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде, i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i вiдплатимо за все, що вчинили супостати на нашiй землi!

Його слова були зустрiнутi гучними схвальними вигуками. Всi почали пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу.

Ще два днi об’еднана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла його по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли.

Простiр мiж Сулою та Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi i половцiв вважався нiчийним.

Сюди влiтку йшли на промисли – бити звiра, ловити рибу – руськi бродники, тут нерiдко випасали своi табуни та череди i половцi. За Ворсклою починалася Половецька земля – потрiбно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воiнiв-розвiдникiв, виставив посилену сторожу перед своiм, головним, полком, наказав, щоб дружинники i воi узяли зброю, яку до цього везли на санях.

На правому крилi у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину ратi займали чорнi клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з воеводами Андрiем i Романом, замикало довгу, на кiлька поприщ, похiдну колону вiйсько Володимира Глiбовича.

Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення i його бояри, дружинники та воi.

– Плентаемося три днi в хвостi! Так i в дiлi не побуваемо! – бурчав боярин Шварн, iдучи по праву руку вiд князя.

– Ігор хитрий! Поставив свiй полк у голову! Стрiнемо половцiв – вiн перший похапае здобич, а нам – що з носа спаде! – пiдтримав його муж Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя.

– Найбiльше постраждала вiд половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба це справедливо?

Пiд’iхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.

Князь помiтив його, спитав:

– Що кажуть Рюриковi воi? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi?

– Княже, воi думають так само.

Про нас забули. Князь Ігор дбае лише про себе та своiх родичiв. Був би з нами князь Рюрик – не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолi ратi – двоюрiдного брата свого! А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо воi ремствують!..

– Я поiду до нього, – сказав Володимир. – Я скажу йому! Рюриковоi ратi тут бiльше, нiж Святославовоi!

Пiд’iхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином…

– Княже, про нас забули.