Князь Ігор

Смерд я есмь князiвський… Будило… Коваль з Путивська… Що над Десною… Чував?

– Чував… За вiщо ж тебе сюди запроторено?

– Хе-хе! За вiщо… За вiру нашу прабатькiвську… За те, що поклонявся не Богу Отцю, Богу Сину i Богу – Духу Святому, а сонцю i небу, вiтру i грому, гаям i лiсам, водам i пущам. За те, що не давав десятини поповi на церкву, а таемно носив требу в лiс або в поле нашим богам i богиням i там поклонявся iм i молився iм… А хтось пiдгледiв i донiс поповi Маркелу. А той, пославши на мене зло, донiс епископовi Саватiю.

А Саватiй, гречин хитрий i пiдступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани i кинути в князiвський поруб…

– То князь Ігор знае про це?

– Я просидiв тут цiлу зиму, але князя не видiв.

– То треба сказати йому!

– Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стiнам? Чи, може, вiдчинять перед тобою дверi, вiзьмуть за руку та й поведуть прямiсiнько до самого князя в хороми?.. Нi, братику, князь, мабуть, заодно з епископом. А той гречин не одного внука Дажбожого згноiв у ямi або спалив на вогнищi… І мене жде така доля…

– А втекти звiдси…

– Втекти!.

. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга – не перервеш! Не такi ковалi його кували… Обдивився кожну шпаринку в стiнах – не пролiзеш… Хоч головою тут бийся – нiчого не придумаеш!

– Що ж робити?

– Вiрити! Вiрити нашим прадавнiм богам… Вони допоможуть!.. Всьому на свiтi рано чи пiзно наступае кiнець – i зимi, i лiту, i життю, i славi, i багатству, i стражданням. Тож i нашому лиховi колись мае бути край! Вдарить Перун блискавицею в князiвський хором, спопелить його – i ми вийдемо з цього проклятого пiдземелля пiд ясне промiння сонця… Станемо вiльними людьми… А не вдарить Перун – налетить чорним смерчем Стрибог, завертить над Ігоревим градом, зруйнуе хороми, розметае вали, i ми теж вийдемо звiдси до живих людей… А не вийдемо, тодi Марена приголубить нас своею важкою рукою i заснемо ми на вiки вiчнi, а душi нашi переселяться в iнших людей, чи в звiра якого, чи в деревину зелену…

– Отже, кiнець може бути рiзний…

– Так, може бути рiзний… Та страждання нашi скiнчаться… Тож вiр, i тобi буде легше на серцi.

А сльозами горю не поможеш…

Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечi. Юнаковi стало вiд тих мiцних обiймiв теплiше, вiд горла вiдкотився гiрко-солоний клубок, а на душi посвiтлiшало, нiби в похмуре пiдземелля раптом заглянув сонячний промiнь надii… Спiльне горе було подiлене навпiл, i вiн вiдчув, що в нього скотилася з душi половина тягаря.