Казки

Вдарив по кременю – раз, два, три! І перед ним з’явились три собаки. Собака з очима, як чайнi чашки, собака з очима, як млинарське колесо i собака з очима, як Кругла вежа.

– Ану, допоможiть менi визволитися з петлi! – сказав солдат.

І собаки кинулися на суддiв i на всiх радникiв, схопили того за ноги, того за нiс та й почали пiдкидати на кiлька сажнiв угору; усi попадали i порозбивались.

– Не треба! – закричав король, але найбiльший пес схопив його разом з королевою i пiдкинув угору одне за одним. Тодi солдати злякались, а весь народ закричав:

– Солдатику! Будь нашим королем i одружися з прекрасною принцесою!

І ось посадили солдата в королiвську карету, а всi три собаки танцювали перед нею i кричали «ура!».

Хлопчаки свистiли, засунувши пальцi в рот. Солдати вiддавали iм честь. Принцеса вийшла зi свого мiдного замку i стала королевою, чим була дуже задоволена!

Весiльний бенкет тривав цiлий тиждень, i собаки теж сидiли за столом i лупали очима.

Нове вбрання короля

Багато рокiв тому жив король, який так любив гарно вдягатися, що всi грошi витрачав на вишукане вбрання.

Вiн не турбувався про своiх солдатiв, не цiкавився театрами, а на прогулянки iздив тiльки для того, щоб показати свое нове вбрання. На кожну годину дня вiн мав спецiальний одяг; i як про iнших королiв говорять: «Король у радi з мiнiстрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробнiй».

У великому мiстi, де вiн жив, було дуже весело: щодня туди приiздило багато iноземцiв.

Одного разу прийшли в те мiсто два пройдисвiти.

Вони удавали з себе ткачiв i казали, що вмiють ткати найчудовiшу тканину, яку тiльки можна собi уявити. Не тiльки кольори й малюнок надзвичайно гарнi, але й убрання, пошите з цiеi тканини, мае дивну властивiсть – воно невидиме людям, непридатним для своiх посад або надмiру дурним.

«Та це ж чудове вбрання! – подумав король. – Якби я мав таке, то мiг би дiзнатися, якi люди в моiй державi не придатнi для своiх посад. Я б вiдрiзнив розумних вiд дурнiв. Треба вiдразу ж наткати для мене цiеi тканини!»

І вiн дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справдi, вони поставили два ткацькi верстати й удавали, нiби працюють. Але на верстатах у них нiчогiсiнько не було… Одразу ж вони наказали дати собi найтоншого шовку i найкращого золота. Все це шахраi поховали у своi власнi кишенi, а самi до пiзньоi ночi працювали на порожнiх верстатах.

«Хотiлося б менi знати, чи багато вже вони наткали?» – подумав король.