Маленькі жінки. Частина 1

– Нi, ви тiльки подивiться, це якась напасть! Напевно, ми найроздратованiша родина! – вигукнула Джо, втративши самовладання пiсля того, як перекинула чорнильницю, порвала обидва шнурки на чобiтках та ще й сiла на свого капелюха.

– А ти – найсердитiша зi всiх нас! – повернулася до неi Емi, пiдбиваючи суму у своiх розрахунках. Приклад був зроблений невiрно, й вiдповiдь Емi не збiгалася з поданим у кiнцi пiдручника.

– Бет, якщо ти не триматимеш цих огидних кiшок у пiдвалi, я iх втоплю, – сердито вигукнула Мег, намагаючись позбутися кошеняти, яке видряпалося iй на спину й застрягло, як реп’ях, та ще й так, що Мег не могла його дiстати.

Джо розсмiялася, Мег розкричалася, Бет благала не чiпати кошенят, а Емi волала, бо не могла згадати, скiльки буде дев’ять помножити на дев’ять.

– Дiвчата, дiвчата, тихенько! Менi потрiбна хвилинка спокою. Я маю встигнути до ранковоi пошти, щоб вiдправити листа, а ви дуже вiдволiкаете мене, – вигукнула панi Марч, викреслюючи трете невдале речення зi свого листа.

Тiеi ж митi у кiмнатi запанувала тиша, яку одразу порушила Ханна, що принесла тарiлку з двома гарячими пирiжками i, поставивши ii на стiл, вийшла. Це були турновери. Ханна завжди готувала iх, коли дiвчата йшли на роботу. У свою чергу дiвчата називали цi пирiжки «муфтами», бо для них вони також були засобом для зiгрiвання холодних рук.

Попри будь-який настрiй чи зайнятiсть, Ханна обов’язково пекла iх, бо шлях до роботи у дiвчат був довгим i безрадiсним.

Та й у бiдолах не було iншого обiду, а вони зазвичай поверталися додому о чотирнадцятiй.

– Обiйми своiх кошенят – це найкращi лiки вiд головного болю, Беттi. До побачення, Мармi. Ми сьогоднi поводилися погано, але додому повернемося, як i зазвичай – ангелами. Ходiм, Мег! – Джо потопталася на мiсцi, вiдчуваючи, що сьогоднi вони можуть вiдправитися в дорогу, не дотримавшись усiх процедур.

Вони завжди озиралися, перш нiж повернути за рiг, бо в цей час iхня матiр стояла бiля вiкна, усмiхалась i махаючи iм рукою.

Чомусь здавалося, що вони не могли б прожити день без цього. І настрiй у них був би кепським, коли б не було цього останнього проблиску материнського тепла, що торкаеться своiх дiтей, наче сонячне свiтло.

– Якби Мармi замiсть поцiлунку вимахувала б нам кулаком, це послужило б уроком, який ми заслужили. Ми поводилися, як тварюки! – вигукнула Джо, потай нарiкаючи на снiжну погоду та сильний вiтер.