Маленькі жінки. Частина 1

– Що ви тут робили з моiм хлопчиком? – прозвучало його наступне – досить iдке – запитання.

– Я лише намагалася бути доброю сусiдкою, пане, – i Джо розповiла, як вiдбувався ii вiзит.

– Гадаеш, йому потрiбно трохи пiдняти настрiй?

– Так, сер. На мою думку, вiн почуваеться самотнiм, тож компанiя молодих людей, можливо, пiде йому на користь. Ми всього лиш дiвчатка, але будемо радi допомогти, якщо зможемо, бо не забули той чудовий рiздвяний подарунок, який ви послали нам, – нетерпляче сказала Джо.

– Та ну, пусте! Це була iдея мого хлопчика. До речi, як там та бiдна жiнка?

– Добре, сер, – Джо заходилася швидко переповiдати про нещасне сiмейство Гуммель, а також про те, що Мармi змогла знайти пiдтримку для цiеi жiнки та ii дiтей у багатших, нiж сiм’я Марч, родин.

– Вона просто пiшла в батька, той теж завжди намагався робити добрi справи. Одного дня я прийду, щоб побачити вашу матiр. Скажiть iй про це. О, чуете? Це дзвоник до чаю. Тепер ми п’емо чай трохи ранiше, бо мiй хлопчик хворiе.

Тож спускайся до iдальнi та продовжуй бути доброю сусiдкою.

– Якщо тiльки ви справдi хочете цього, пане.

– Я не питав би вас, якби не хотiв. – i тут мiстер Лоуренс зi старомодною ввiчливiстю подав iй руку.

«Що б Мег сказала на це?», – подумала Джо, коли спускалася до iдальнi. ЇЇ очi аж танцювали вiд радостi, коли вона уявляла, що розповiдае цю iсторiю своiм домашнiм.

– Агов! Що ти там робив, мале чортеня? – гукнув старий пан, коли Лорi збiгав униз сходами i здивовано подивився на Джо, яка йшла пiд руку з його грiзним дiдом.

– Я не знав, що ви прийдете так рано, пане… – почав було вiн.

– Це очевидно, бо iнакше ви б не стрибали по сходах. Ходiмо пити чай, але поводьтеся, як джентльмен! – i, ласкаво потягнувши хлопчика за волосся, пан Лоуренс пiшов вперед, позаду йшов Лорi, у якого постiйно мiнявся вираз обличчя. Це було так кумедно, що Джо ледь стримувалася, щоб не засмiятися.

Старий пан Лоуренс мовчки випив чотири чашки чаю, уважно спостерiгаючи за молодими людьми, якi незабаром почали базiкати, мов старi друзi.

Тож вiд нього не сховалися змiни в поведiнцi онука. Обличчя хлопчика рум’янилося, свiтилося життям, вiн став бадьорiшим, багато смiявся.

«Вона мае рацiю, хлопець самотнiй. Я подивлюся, що цi малi дiвчатка можуть зробити для нього», – подумав пан Лоуренс. Йому подобалась Джо, бо вона, здавалося, розумiла хлопчика майже так само добре, як нiби сама була ним.