З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Отак i ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всi неправди, щоб розкрились

Високi могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мученикiв: кого, коли,

За що розпинали!

Обнiмiте ж, брати моi,

Найменшого брата —

Нехай мати усмiхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дiтей своiх

Твердими руками

І дiточок поцiлуе

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава Украiни,

І свiт ясний, невечернiй

Тихо засiяе…

Обнiмiться ж, брати моi.

Молю вас, благаю!

Менi однаково, чи буду…[53 - Програма 8-го класу.]

Менi однаково, чи буду

Я жить в Украiнi, чи нi.

Чи хто згадае, чи забуде

Мене в снiгу на чужинi —

Однаковiсiнько менi.

В неволi вирiс меж чужими,

І, не оплаканий своiми,

В неволi, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого слiду не покину

На нашiй славнiй Украiнi,

На нашiй – не своiй землi.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синовi: “Молись,

Молися, сину: за Вкраiну

Його замучили колись”.

Менi однаково, чи буде

Той син молитися, чи нi…

Та не однаково менi,

Як Украiну злii люде

Присплять, лукавi, i в огнi

Їi, окраденую, збудять…

Ох, не однаково менi.

Прозовi твори

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

1889 (хутiр Чечва, Сумська область) – 1956 (м. Киiв)

Зенiтка[54 - Програма 11-го класу (додатково).]

Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

– Як дiла, дiдусю? Драстуйте!

– Драстуйте! Дiла? Дiла – нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, – гут!

– I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?

– Атож.

– I довго, дiдусю, соприкасалися?

– Та не так, щоб й довго, а проте трое й од мене «у соприкосновенiе з землею» пiшли. Загребли трьох отам на вигонi… I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв… Щоб i слiду од поганi не було.

– …Розказати, кажете? Ну, слухайте.

…Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моiй хатi за хазяiна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi.