З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

– Я дiвчина. Я знаю, прийдуть нiмцi завтра чи позавтра, замучать мене, поругаються надi мною. Я так цього боюсь. Прошу тебе, нехай ти… Переночуй зi мною…

При останнiх словах голос Олесi затремтiв i неначе погас.

– Я не можу взяти тебе, – сказав Нечай чесно i одверто. – Я в танку горiв позавчора пiд бомбами. Я не герой.

– Ти наш.

– Я одступаю. Тiкаю. Я покидаю тебе. Пойми мiй сором. Я не герой.

– Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж i ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерцiв, що вже пливуть Десною.

Останься, правда.

Олеся дивилася на нього з такою довiрою, з такою болючою мольбою, що вiн умовк i не зводив з неi очей. Вiн дивився на неi, чужу, невiдому, випадкову, аби нiколи вже потiм нi на одну годину нiде не забути ii, аби понести ii, оцю дiвчину, в своему серцi через усi боi, через усi вогнi.

– Ну, як же? Ну, добре…

– Ото моя хата.

– А де твоi батьки? – раптом збагнув вiн.

– Батька давно вже немае, а матiр недавно, на тому тижнi, з лiтака на городi… i двох сестер.

Я одна осталась.

Вони зайшли до маленькоi чепурноi хати, i, коли за ними зачинилися дверi, вiн тiльки тодi якось вiдчув, що вони однi, самi удвох, окремi од усього свiту. Це саме вiдчула i вона. Якусь хвилину вони стояли одно перед одним у хатньому присмерку мовчки i не знали, куди рухатись. Вони були незайманi обое.

У хатi пахло старими образами, любистком, м’ятою i в’ялим лепехом, i ще чимось пахучим i смачним.

– Сiдай, посидь у мене за столом, – сказала Олеся тихо i взяла його обома руками за руку.

 – Їсти хочеш? Ну, хоч трошки, прошу тебе… Може, помиешся з дороги, помийся.

Василь скинув сорочку i став митися над шапликом. Олеся злила йому холодноi води на руки, потiм на голову. Вiн затулив очi. Вiн почував, як спливала з нього дорожня курява i пiт. Йому було приемно, а коли Олеся вилляла кружку води йому на спину, вiн трохи було не заiржав од лоскоту i радостi, але посоромився.

Вона подала йому чистий рушник.

Потiм вiн роззувся i, добре помивши ноги, присiв на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував i не покидав його, а ii неначе нi. Вона i соромилась, i нi. Вона ходила по хатi, носила йому до стола страви. Вона сповняла свiй, однiй лиш iй начертаний неначебто, закон.

Вони щось iли вдвох i уникали читать бажання одне в одного в очах, та чи й було воно, i говорили все про те про се, соромлячись мовчання.