З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Кожен з них почував у собi радiсну молоду силу i гордiсть володiння i подяки.

Часом iм здавалося, що вони знають одне одного з самих дитячих лiт, давно-давно вже, i радiсний спокiй обгортав iх обох. То один який рух раптом нагадував iм всю трагiчну несподiванiсть зустрiчi, i тодi новизна починала знову хвилювати iхнi груди серед нiчного людського плачу, i реву худоби, i вiщування псiв.

– Так тебе зовуть Василь?

– Так.

– Василь, Василик, а я Олеся. Поцiлуй мене, Василику. Скажи менi ще раз, що я гарна.

– А чого ти плачеш?

– Нi, я не плачу. Так менi гарно.

– Рiдна моя. Чого ж ти плачеш?

– Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?

– Мила моя!

– Милий мiй!

– Хороша моя!

– Хороший мiй! Іди до мене!

Вони смiялися тихо знову од любовноi втiхи i скорботи, неначе притихли i поснули по темних кутках в хатинi.

Вони i вiрили, i не вiрили, що вони вже чоловiк i жiнка.

– Знаеш, Василику, – шептала Олеся над його лицем. – Коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двое, ми нiколи за все наше життя не скажем одне одному жодного поганого слова.

– Правда.

– Ми навiть не подумаем злого. Правда?

– Правда.

– Правда?

– Правда.

– Ми будем так ладно жити, як нiхто в свiтi. Правда?

– Так.

– Ти не забудеш мене?

– Нi.

– Ти найдеш, одвоюеш мене?

– Найду, одвоюю тебе.

– Іди до мене, iди.

Неначе зiйшлися столiття простоi народноi любовi, що сiе дiтей на нашiй родючiй землi. Зiйшлися столiття горючих прощань украiнськоi дiвчини-жiнки, оспiваноi в журних пiснях народу.

Почало свiтати. Пом’якшали тiнi у хатi, i прощання протирало вже своi очi десь там, у сiнях за дверима.

– Кажи менi ще, Василику, красивi слова, кажи, – припадала Олеся до Василевого плеча. – Уже кiнчаеться нiч. Вже скоро прощатись пора.

– Слухай, Олесю…

Довго говорили вони на свiтанку. Вони повiнчали свою просту любов духовним еднанням надзвичайноi сили i самi дивувались цьому. Вони нiби виросли обое за цю нiч, i душi iхнi пiднеслися вперше до високих вершин проникливостi i розумiння.

Перед ними за цю нiч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне i чiтке, i ясними i чiткими були його, Василевi слова, що iх вiн у собi нiколи неначе й не сподiвався знайти.

– Нi, я не забуду тебе, Олесю, моя дорога дружино.