З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Кришився свiтанок, кришилася криця на друзки, рожевi дими з гаварецьких печей струмували в небо, ламалися мечi й падали долу, щоб потiм стати червоним пiском, лилася кров, з якоi колись заряснiють кетягами кущi калини…

Кiнь галопував на схiд. Крiзь днi, i ночi, i вiки – бiлий неосiдланий кiнь на гарячому крузi сонця.

Олександр Єлисейович Ільченко

1909 (м. Харкiв) – 1994 (м.

Козацькому роду нема переводу[63 - Не входить у шкiльну програму.]

Живiсiнькiй пам’ятi Амвросiя БУЧМИ, володаря дум, який не вмирав i не вмре, бо козацькому роду нема переводу.

Заспiв. Трохи – про украiнський характер

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думнiй думi вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло помiж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогiв.

Нараз, торкнувши вороного бiлогривця, козак, нiби оживши, рушив через бiснувату воду навпростець, на лiвий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тодi Сiч) i плив конем через вир, а Днiпро, з тiснини вириваючись на простiр Низу, кипiв i нуртував мiж чорним камiнюччям, звiдкiль не поверталося живим нiщо живе.

Мрiючи в перлистiм шумовиннi – далi й далi, то виринав, то потопав той небояка, i щось страшенно гупало над чорторием, притлумлюючи навiть ревище порогiв: то калатало козакове серце, аж стугонiли береги Днiпра.

<…>

34

Веселий образ Козака Мамая живе в народi вже не сотню лiт. І не двi. І не три.

Якiсь його сучасники свiдкують про зустрiчi з тим характерником-запорожцем у зовсiм давнi часи, десь при початку iснування Сiчi.

Іншi з ним плiч-о-плiч воювались у вiйську славного Зиновiя-Богдана Хмеля.

Ще iншi стрiвали його на шляхах Украiни вже пiсля того, як народився на свiт Тарас Григорович Шевченко. Був серед них i мiй прапрадiд.