Трістрам Шенді

Словом, повторюю знову: – він був серйозний! – і тому втрачав всяке терпіння, бачачи, як люди, особливо високопоставлені, яким слід було б бути освіченішими, – виявляють стільки ж – а то і більше – легковажності й байдужості при виборі імені для своїх дітей, як при виборі кличок Понто або Купідон для своїх цуценят.

– Погана це манера, – говорив він, – і особливо в ній неприємне те, що з вибраним зловмисно або необачно паскудним ім’ям справа йде не так, як, скажімо, з репутацією людини, яка, коли вона забруднена, може бути потім обілена, – і рано чи пізно, якщо не за життя людини, то, принаймні, після її смерті, – так чи інакше відновлена в очах суспільства; але та пляма, – говорив він, – ніколи не змивається; – він сумнівався навіть, аби постанова парламенту могла тут що-небудь зробити.

 – Він знав не гірше за вас, що законодавча влада певною мірою повноважна над прізвищами; – але з дуже вагомих міркувань, які він міг навести, вона ніколи ще не наважувалася, – говорив він, – зробити наступний крок.

Чудово, що хоча батько мій, внаслідок цієї думки, мав, як я вам говорив, найсильнішу пристрасть і відразу до деяких імен, – проте разом з ними існувала ще безліч імен, які були в його очах настільки позбавлені як позитивних, так і негативних якостей, що він ставився до них із цілковитою байдужістю.