Діви ночі

При перших звуках музики я пересiкаю вiдстань, яка нас роздiляе, i запрошую блондинку до танцю. По дорозi минаемо курдупля.

– Сервус, Надю! – кидае вiн, встромивши своi очi просто в мене.

– Привiт, Франю! Ти чому мене не поздоровляеш?

– А нiби з чим?

– З уродинами!

– Невже? Ну всьо – фалюю за шампаном.

– Одним шампаном не обiйдеться!

Але тут нас пiдхоплюе вихор танцю i Франьо зникае.

– Я бачу, цей Франьо знае весь ресторан.

– Аякже! Така в нього робота.

– Яка саме?

Надя смiеться i уникае вiдповiдi.

Вона захмелiла, i очi ii свiтяться безмежною радiстю.

– І скiльки вам нинi гепнуло?

– Вiсiмнадцять.

– Поздоровляю. А можна я вас теж привiтаю шампаном? Обiцяю, що однiею пляшкою не обiйдеться.

Далi я з’ясовую, що Надя працюе секретаркою в науково-дослiдному iнститутi на Лермонтова. Я встигаю ще витягти з неi номер телефону, i танець закiнчуеться.

– Не забудьте про шампанське, – смiеться Надя, коли я, вiдпровадивши, пiдсовую iй крiсло.

Запросити ii на наступний танець не вийшло, оскiльки музиканти зробили перерву, i за нашим столом знову стало гамiрно.

Ось Теймураз починае допитувати Марiанну, в панчохах вона чи в колготках, а коли дiзнаеться, що в панчохах, то з’ясовуе, де саме вони закiнчуються. Руки Отара вже вирушили у кругосвiтню подорож по Єленi. Усе нормально. Я радий за них.

Виходжу до вбиральнi i зосереджено розчiсую буйну тодi ще чуприну, мружачи очi вiд клубiв диму. Раптом помiчаю за своею спиною курдупля, рука з гребiнцем заклякае. Вiн усмiхаеться, але обличчя в нього суворе, навiть жорстоке.

Перебитий нiс, шрам на щоцi. У мене теж перебитий нiс i шрам на скронi. Але чомусь не такий грiзний вигляд. Та й бiцепсами не можу похвалитися. Вiн кивае набiк, i я слухняно вiдходжу подалi вiд курцiв.

– Пiд грекiв працюете?

Запитання ловить мене зненацька, i я про всяк випадок трясу головою, водночас гарячково обдумуючи якусь вiдповiдь. Але якою може бути вiдповiдь? Краще за все – вдавати захмелiлого. Як вiн мене розкусив?

– Давай без фокусiв, – проказуе Франьо.

 – Я за тобою давно спостерiгаю. Вийдем поговоримо.

У фойе вiн вибирае безлюдний кут.

– Що це за тьолки з тобою? Я iх ранiше не бачив.

– З Одеси.

– За чужу територiю треба платити. Хiба ти цього не знаеш?

– Знаю.

– А вони про це знають?

– Вони нi. Вони просто вiдпочивають. Я теж.

– Шлангом прикидаешся? Ти чув про Франя Короля?

– Нi.

– Це я.

– Дуже приемно, Юрко.

– Перестань хохмити. Я пiзнав тебе.