Діви ночі

Понадто, що на ногах у нього не солдатськi черевики чи чоботи, а… сандалi. Черевики вiн встиг уже подарувати свому татовi.

На превелике мое щастя, я не зустрiв дорогою нiкого знайомого. Моя поява у вiйськкоматi викликала чималий ажiотаж, секретарки не могли надивуватися:

– Ти шо, на пiвнiчному полюсi служив? А пiд шапкою снiгу нема?

Комендант ошелешено гортав мiй вiйськовий квиток i не мiг зрозумiти, чому я так довго – цiлих пiвроку – не мiг до нього дiйти. Я щось белькотав, впрiваючи пiд шинелею, яка мене грiла в найлютiшi морози, i не смiв розстiбнути жодного гудзика, аби не зганьбитися до решти своiм мундиром.

Посопiвши, комендант поставив у квитку печатку, видав менi пашпорт, i я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пiрнувши у першу-лiпшу браму, я скинув шинелю i шапку та повiсив на поруччя сходiв – комусь знадобиться. Потiм вийняв iз течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену мiллю, запхав у течку й лишив ii там-таки у брамi. За хвилю я уже чимчикував центром мiста, нiчим абсолютно не вiдрiзняючись вiд оточуючого середовища. Ви собi не уявляете, яка це полегкiсть – отак взяти й розчинитися в натовпi, ти йдеш i нiкому нема до тебе дiла, ти стаеш людиною-невидимкою.

Але, не маючи жодних справ у мiстi, я вирiшив вернутися до хати. І от на зупинцi «четвiрки» сталася пригода, яка стала початком цiлоi смуги життевих катавасiй.

– Пробачте, ви не скажете, де тут можна пообiдати?

Я вмить виринув iз глибини своiх дум – передi мною розквiтли двi фантастичнi кралi, iхня врода належала до того типу, за яким завше всi озираються, милуються i палко прагнуть здобути, але одружуватися остерiгаються.

Не знаю, який мене чорт пiдкусив бовкнути таке, чого не дозволила б собi жодна нормальна людина. Але спробуйте бути нормальним, коли бiля вас такi запашнi iстоти – «шанель» число три било в нiс iз вiдстанi метра. Запитання звучало росiйською мовою, але я, вважаючи, що передi мною моi землячки, вiдповiв украiнською:

– У мене, – ще й вишкiрив зуби, як це люблять робити американськi актори у тих фiльмах, якi ми купуемо.

Панночки хихикнули:

– У вас? Ви що – офiцiант?

– Нi, я поет. Але живу поруч i можу вас нагодувати кишкою.

– Кiшкою? – перепитали вони i перезирнулися.

І тодi я зрозумiв, що це не галичанки, бо справжню галичанку збуди о третiй годинi ночi i спитай про кишку, то вона тобi вмить протарабанить усi вiсiм способiв ii приготування.

– Еге, – кивнув я, – кишкою.