Панi Ка

Звiдки це в людинi? Цiлий свiт волае про те, що кожен з нас лише нiкчемна комаха, а ми все одно почуваемося важливими й незамiнними. Абсурд? Чи нi? Може, цi вiдчуття передаються нам вiд Того, чиiми частинками е ми всi? Вiд iстоти, значно бiльшоi та важливiшоi за цю нiкчемну вогненну сферу в космосi? Сферу, створену лише для того, щоб грiти й освiтлювати оцей проспект, квiтучi каштани, вишикуванi обабiч, автомобiль, що мчить геть iз мiста, i шлях до единоi правильноi мети сина Божого, який цим автомобiлем керуе.

Рустем нiколи не встигав усе зробити вчасно. Сьогоднiшнiй день не став винятком. Вiн зiбрався виiхати рано вранцi, але вибрався з Киева лише о 16-й, коли сонце вже набувало вечiрнього, червонясто-золотавого вiдтiнку. Рустема це трохи засмучувало, тому що порушувало плани цiлого дня, адже через пiзне прибуття на мiсце вiн не зможе провести перший сьогоднiшнiй обряд.

– Нiно, ти нiчого не забула? – звернувся вiн до адмiнiстраторки, яка сидiла ззаду.

– Та начебто нi. Свiчки взяла, скатертину з пентаграмою взяла, маятники для тебе й для мене, жезли, двi штуки, свою мантiю, трави всi зiбрала, ритуальний пiсок, дзеркала, волосся для спалювання… Так, нiбито все взяла…

– Молодець! Що б я без тебе робив? – бос спробував похвалити помiчницю.

– Авжеж! Не знайшла кращоi роботи, то тiльки й лишилося, що чаклувати… – несподiвано з сумом вiдповiла адмiнiстраторка, не вiдвертаючи погляду вiд вiкна.

– Якесь невдоволення в голосi, чи менi причулося? – напружився Рустем. – Тебе щось не влаштовуе, Нiно?

– Ну, як сказати… Загалом, нi… Тут рiч не в тобi, Рустеме… Просто це, звiсно, не робота моеi мрii… Нi, платиш ти добре, скаржитися не можу, але не почуваюся на своему мiсцi.

Навчалася п’ять рокiв в унiверситетi, стiльки рокiв працювала бухгалтером, важливою справою займалась, а тут ось доводиться… – Рустем мовчки слухав. – Я ж краща за багатьох, освiчена, розумна, на всьому знаюся, маю дiлову жилку… І не маю того, на що заслуговую.